Сторінка
9

Ідейні джерела та проблема людини в філософській творчості М.О. Бердяєва

Не кожна, навіть обдарована, своєрідна людина є складеною особистістю. В людині є багато не ²особистісного² : родового, історичного, соціального, класового, сімейного, спадкового, наслідуваного, багато ²загального². Особистіше і не особистісне ведуть боротьбу в людині, що найчастіше приводить до нещастя, катастрофи. В людині наявне і демонічне начало, яке людина може прийняти замість Бога.

Найбільш яскраво виражає образ особистості Рицарь. Крайньо далекі від особистості як буржуа, ²іноді дуже розпухлий індивідуум², так і пролетарій, у якого людська природа найбільш відчужена –Демократичний вік –це вік міщанства –несприятливий для появи сильних особистостей [9, 9].

Людина, за Бердяєвим, істота, що долає себе в світі, вічний протестант проти дійсності. З однієї сторони, вона бореться за особистість в протиборстві із стихією вона на стороні логоса. З іншої сторони, вона постає проти облегшень, що накладаються особистістю, прагне приєднуватися до космосу того, людина, з якого вона вийшла. Повстання проти батька (Єдиновий комплекс) приймає форму боротьби проти влади, розуму, норми, закону. Тому Бердяєв говорить про те, що людина не може бути зведена тільки до своєї зовнішності, фізичної оболонки, людина – це перш за все дух і самосвідомість. Фізичне тіло людини підчиняється закону природної необхідності, але її духовний двійник – знаходиться поза всякими обмеженнями.

²Бесконечный дух человека претендует на абсолютный, сверх природный антропоцентризм, он сознает себя абсолютным центром не данной замкнутой планетарной системы, а всего бытия, всех миров² [25,310].

Сам дух людини по природі своїй безконечний і таким прирівнюється безкінечному світу. А отже розміри світу не зменшують силу і значність людського існування.

Але Бердяєв постійно вказує на бінарність людського існування, він вбачає її у всіх життєвих проявах людини. Та все ж дуалізм Бердяєва не є абсолютним – навпаки, він наближається до монізну : протилежності прагнуть до зближення. Воно відбувається до певного моменту, поки деякі центробіжні сили знову не заставлять ці протилежності, що знайшли єдність, ²розійтися², відштовхнутись одна від одної. В світовідчуванні і світорозумінні Бердяєва, таким чином присутня пульсація. Бердяєвська людина роздвоєнна, але не розірвана: не дивлячись ні на що вона зберігає свою цілісність.

Звідси, означена складність людської природи дає можливість говорити про хаос, який має місце в людині. Людина – істота, яка належить до двох світів, тілесного, матеріального і духовного. Належачи до цих двох світів, людина є істотою суперечливою і такою, що парадоксально поєднує в собі полярні протилежності. Душа людини вічно перебуває на роздоріжжі, маючи перед собою два шляхи, – до тіла і до духу. В цій вічній двобічності людської істоти – її доля. Призначення людини, отже звести цю двоїстість до єдності. ²Людина може пізнавати себе зверху та знизу, – нотує М. Бердяєв, – зі свого світла, з божого в собі начала, та пізнавати зі своєї тьми, із стихійно-несвідомого та сатанинського в собі начала… Людина є суперечливою істотою, істотою вищою мірою поляризованою, високою та низькою, здатною до величі та падіння, до великої любові та жертви і до великої жорстокості та безмежного егоїзму… В підсвідомих підвалинах кожної людини, в її нижчому я є потворне, огидливе, потенційно-злочинне, але важливе ставлення до цього її вищого, глибокого „я² [10, 19].

Таким чином, з одного боку, людина пригнічена своїми потребами й недоліками, вона придушена природою, вона обкутана матерією, чуттєвими цілями і задоволеннями, вона підкорена природним потягом і пристрастями і захоплена ними; з іншого боку, вона підноситься до вічних ідей до царства думки, дає собі в якості волі всезагальні закони і стверджує свою духовність. З одного боку, людина є твариною, але навіть в своїх тваринних функціях вона не зупиняється на них, як чомусь істота (як чинить тварина), але усвідомлює їх, пізнає їх і підноситься до самосвідомості. Цим людина змітає межу своєї безпосередності і перестає бути твариною саме тому, що знає, що вона тварина; і в такий спосіб вона пізнає себе як істоту духовну. Завдяки духу, людина ²випала² з тваринного світу. Сам факт існування наділеної розумом тварини – є розривом в природному світі.

Далі Бердяєв зазначає ²Проблема людини зовсім не може вирішитись, якщо її розглядати з природи і тільки у співвідношенні з природою. Зрозуміти людину можливо тільки в її відношенні до Бога. Неможна зрозуміти людину з того, що нижче неї, зрозуміти її можна з тільки з того, що вище неї. Тому проблема людини у всій глибині ставилась тільки в релігійній свідомості. У всіх теологіях є антропологічна частина. Філософської антропології в справжньому смислі слова не існує. Але завжди існувала релігійна антропологія. Антропологія християнська вчить про те, що людина є істота, створена Богом і що носить в собі образ і подобу Бога, що людина є істота вільна і в своїй свободі відпала від Бога і що, як істота впавша і гріховна, вона отримує від Бога благодать, що відроджує і спасає² [8, 55].

Отже, ми бачимо, що Бердяєв визнає єдиною справжньою антропологію християнську, в основі якої покладено дві ідеї:

1) про створення людини за образом і подобою Божою;

2) вчення про Христа як Боголюдини.

²Христианская антропология, – зазначає Бердяєв, – учит не только о ветхом Адаме, но и о Неволе Адаме, Христе-Богочеловеке, и потому это антропология богочеловеческая. Идея Богочеловека стоит в центре христианской антропологии. Человек есть существо, сотворенное Богом, человек есть существо, отпавшее от Бога, и человек есть существо, получающее благодать от Бога. Таков круг христианской антропологи. Эта антропология унижает человека как тварь, и идея греха подавляет в ней идею образаподобия Божьего человеке. Но христианская антропология ставит проблему человека в глубине, и она ясно видит, насколько человек есть существо парадоксальное, она бесконечно выше всех антропологий философских. Человек есть существо трагическое, и это трагическое начало делает его неприспособленным к миру, в котором он живет. В человеке есть трагический конфликт не только с миру, но и с самим собой. И трагизм этот, как мы уже видели есть не только противоборство добра и зла, но и более глубокое противоборство ценностей, которые одинаково есть добро и благо. Человек есть существо, гуманизирующее идею Бога и этим гуманизирующее самого себя² [8, 56].

В своєму тлумаченні людини Бердяєв продовжує романтичну традицію, що сягає до критики відродження середньовічного християнства, як скептичної принизливої людино релігії. Людина Бердяєва розглядається не тільки як творець світу, але і як творець самої себе.