Сторінка
1

Структура моральної свідомості. моральні норми й принципи

Поняття моральної свідомості

В навчальній, науковій та нау­ково-популярній літературі не­рідко можна зустріти терміни «моральна свідомість», «наукова свідомість», «естетична свідомість», «політична свідомість», «релігійна свідомість» тощо. З огляду на це важливо мати на увазі, що свідомість людини за своєю природою є цілісною і аж ніяк не скидається на шафу, в якій за алфавітом розставлені окремі теки: «естетика», «міфологія», «мораль», «наука» тощо. Яким конкретним різновидом духовної діяльності не займалася б людина, її реалізує одна й та ж сама свідомість, що тим самим і засвідчує свою внутрішню сутність. Тому, коли ми звернемося до свідомості мораль­ної, в убранні її специфічних понять і визначень перед нами поставатиме зрештою не що інше, як людська свідомість узагалі, з властивими їй внутрішніми механіз­мами, смисловим і ціннісним змістом. Разом з тим ідеться про вельми специфічну ділянку праці людської свідомості, яка потребує особливих кро­ків і форм мислення, предметне зумовлених низкою власне етичних понять і категорій, проблематикою мо­ральності як такої. Й тією мірою, якою сутність явищ людського буття визначається їхнім функціонуванням, їхнім способом дії, — перед нами справді-таки постає дещо особлива свідомість: свідомість у стані осмислен­ня і розв'язання суто моральних проблем, споряджена потрібним для цього концептуальним і категоріальним апаратом. Якщо свідомість загалом є ідеальним від­ображенням і впорядкуванням реальності, то моральна свідомість — ідеальним відображенням і впорядку­ванням реальності власне моральної, тобто моральної практики й моральних відносин. Саме це ми й будемо мати на увазі надалі, говорячи про моральну свідомість.

Норма як елемент моральної свідомості

Найперше, що впадає в око при теоретичному розгляді мо­ральної свідомості, — це, зви­чайно, сукупність певних норм, заборон та вимог, що регулюють людську діяльність і поведінку. Ця сукупність норм головним чином і

становить безпосередній зміст моральної свідомості. Про сутність морального нормування поведінки дещо вже було сказано в попередніх розділах. Однак що собою являє моральна норма як така? Згідно з існуючими визначеннями, моральна норма (від лат. norma — керівне начало, правило, взірець) є елементарною формою моральної вимоги, певним взір­цем поведінки, що відбиває усталені потреби людсько­го співжиття і відносин та має обов'язковий характер. Зв'язок моральних норм з реальною практикою людського життя випливає також і з тієї обставини, що нормою називається, крім відповідного елементу свідо­мості, ще й просто певний середній випадок або показ­ник, певна усталена риса того чи іншого об'єктивного масового явища або процесу. Нерідко трапляється так, що проблема якоїсь норми загострюється в моральній свідомості саме тоді, коли дана норма втрачає свої позиції в реальному людському житті, тобто перестає бути для нього «нормою», — що, до речі, зовсім ще не свідчить про її суто моральну необґрунтованість. Цікаво в цьому відношенні, що мовне джерело да­ного поняття, латинське norma походить від дієслова nosco — пізнаю, впізнаю, розпізнаю й первісне позна­чає ніщо інше як косинець, котрий докладають до ліній та площин саме з метою їх випрямлення і виправлення. Від цього елементарного уявлення сучасне поняття норми успадковує вказівку на деяку повторюваність істотного, що її потрібно розпізнати в даній конкрет­ній ситуації й прийняти до керівництва. Норма мораль­на під цим кутом зору теж постає своєрідним «косин­цем», якого ми докладаємо до примхливої реальності людських стосунків, де так само існують свої істотні повторюваності, що потребують додержання. Будь-які норми моральної свідомості стосуються тих або інших конкретних виявів чи сторін суспільного життя. При цьому характеру морального нормативу мо­жуть набувати як позитивні вимоги, що зобов'язують людину до здійснення певних учинків і реалізації в них певних якостей («поважай батьків!», «повертай борги!» тощо), так і заборони, що накладаються на відповідні діяльні волевияви людини («не вбивай!», «не вкради!», «не кажи неправду!» та ін.). Величезна різноманітність норм сучасної моральної свідо­мості простягається від найзагальніших фундаментальних осно­воположень (як-от наведені) до норм чисто ситуаційних за своїм змістом, що не виходять за межі якогось часткового аспекту людської поведінки або повторюваного, але суто поверхового типу ситуацій спілкування. Перші, найфундаментальніші норми мо­ралі, нерідко входять у людську свідомість у вигляді релігійних заповідей; заповідь — це й е така норма моральної свідомості, відносно якої існує переконання, що вона походить від певного авторитету, насамперед — авторитету потойбічного, божествен­ного (класичний приклад —Десять заповідей, або Декалог Мой-сея). Останні ж, суто поверхові або ситуаційні моральні нор­мативи, межують із правилами етикету й зовнішньої культури поведінки, а часто й самі безпосередньо постають у цій якості. Проте будь-які моральні норми, хоч якими б загаль­ними або частковими, фундаментальними чи повер­ховими вони були, мають і певні спільні сутнісні риси, які власне й визначають їхню належність до сфери моралі. Це, насамперед: — імперативність, тобто обов'язковість втіленого в них веління. При цьому обов'язковість власне мораль­них норм, на відміну від багатьох інших, має не гіпо­тетичний, умовний, а категоричний характер: людина в принципі має виконувати їх незалежно від будь-яких сторонніх міркувань. Небагато чого варті були б у мо­ральному відношенні чесність або ввічливість особи, якби за ними стояло, скажімо, лише бажання сподо­батися начальству; такі «чесноти» через це й назива­ються показними — на відміну від справжніх. Існують, звичайно, й більш значущі в моральному відношенні чинники, які людина не може не враховувати при виконанні певних норм, але про це йтиметься нижче. В цілому ж обов'язковість закладена в моральній нормі як такій і незалежно від зовнішніх обставин має саме категоричний характер; — здатність до універсалізації (universalizability — термін сучасного англійського етика P. M. Гейєра). Про цю здатність моральної норми вже йшлося при розгляді відносин загальнолюдської і локальних систем моралі. Справді, сучасний досвід переконує, що в різних регіо­нах світу, в різних народів чи в різних шарах культури можна зустріти найрізноманітніші за змістом моральні імперативи, і якби ми схотіли вилучити з них стовідсот­кове універсальні, наші здобутки були б дуже малі. При цьому, однак, кожна, навіть найчастковіша, найповер­ховіша норма моралі, якщо тільки вона гідна цієї назви, здатна до універсалізації — неначе містить у собі відповідний універсалізуючий потенціал. Кожну, аж до найдріб'язковішої з числа таких норм, можна інтерпре­тувати таким чином, щоб вона за певних обставин набувала універсального значення. Й поготів не може бути в галузі моралі таких норм, які були б обов'язко­вими для одних осіб і не стосувалися інших: мораль такого «подвійного стандарту» засуджується всім циві­лізованим співтовариством. Своєрідною «нормою норм», яка в даному відно­шенні висвітлює саму сутність морального нормотво­рення, постає вже неодноразово згадане «золоте пра­вило» моралі — правило, яке головним чином перед­бачає взаємність: я маю вимагати від себе того, чого вимагаю від інших, і відповідно від кожного вимага­ється те, що й від кожного іншого. Суттєвою конструктивною особливістю сукупності мораль­них норм у ії відбитті у свідомості людини є ієрархічний характер. За всієї обов'язковості й безумовності кожної з норм вони можуть розглядатися як більш або менш важливі; існують обставини, зважаючи на які саме моральні міркування інколи змушують відмовлятися від виконання навіть фундаментальних норм заради таких, котрі мають більшу життєву вагу. Трапляються випадки, коли, наприклад, лікар змушений говорити неправду своєму пацієнтові, аби врятувати йому життя чи звільнити від додаткових страждань. Принципово, однак, що й подібні випадки, які мають вимушений характер, не відміняють моральну обов'язковість норм, від виконання яких у даному разі відмовляються. Від того, що я морально змушений сказати неправду, остання правдою не стає; порушуючи норму, я в будь-якому разі маю усвідомлювати, що переступаю межі моралі. Вбивство ворога, навіть вимушене, навіть заради справедливої справи залишається все ж таки вбивством, тобто великим злочином проти загальнолюдської мо­ралі, і той, хто його вчинив, має покутувати, а не торжествувати, як це ми здебільшого бачимо в людей низької моральної культури. Недарма ще легендарний китайський мудрець Лао-цзи (VI—V ст. до н. е.) говорив, що перемогу на війні слід відзначати похорон­ною процесією. Нарешті, як сказав із цього приводу один із сучасних інтер­претаторів Канта: якщо твої діти вмирають від голоду, а в тебе є нагода непомітно вкрасти кусень м'яса, в якому його власник не відчуває такої доконечної потреби, — вкради! Але тільки не вважай, ніби ти чистий перед людською мораллю: крадіжка за будь-яких умов лишається крадіжкою, явним порушенням однієї з фундаментальних, категорично обов'язкових моральних норм. Тут ми розглянули лише кілька аспектів проблеми моральних норм, однієї з найактуальніших у сучасній етичній науці. Щодо практичного, суспільного й власне людського інтересу до даної проблеми, він у нас про­тягом недавніх десятиліть був значно послаблений внаслідок істотної недооцінки самої ідеї норми як такої, її світоглядного й культурного значення. «Нор­мальна людина», «нормальна поведінка», «нормальний учинок» — подібні визначення почали сприйматися як щось сухе й прісне, мало не принижуюче насамперед через те, що саме суспільство у своєму розвиткові, забувши про ідеал норми, тривалий час орієнтувалося переважно на екстремальні, якщо не екстремістські, взірці, на те, що в культурно-історичному та антропо­логічному плані інакше як аномалією й не назвеш. Замість рівномірної конструктивної праці й творчої самореалізації на благо собі та іншим висувалися як взірці якісь неймовірні титанічні зусилля, безперервні подвиги, що переходили будь-яку розумну межу. Їм протиставлялися такі ж неймовірні образи чорної не­людської ворожості й підлоти — перші споріднювала з останніми саме цілковита відсутність відчуття людської й культурної норми. Гонитва за екстремальним, орієнтація на аномальні зразки панували протягом століття, що минуло, і в інших технічно розвинутих країнах, позначаючи пев­ний етап розвитку світової цивілізації загалом, який вирізнявся прагненням досягти максимуму, перевер­шити самих себе і весь світ у швидкості, силі, продук­тивності праці, незважаючи на можливі побічні на­слідки таких титанічних зусиль. І тільки тоді, коли саме існування людства було поставлене під загрозу, розпо­чався поворот до усвідомлення на новому рівні ваго­мості ідеї норми в найрізноманітніших її проявах. У різних куточках світу, й особливо на руїнах колишнього соцтабору, люди починають гостро відчувати нині, як це важливо — нормальні людські почуття, нормальне виховання, нормальний розвиток людини і т. д. В за­гальному річищі цього, можна сказати, відродження нормативного значення самої ідеї норми в сучасній світовій і вітчизняній культурі проблема моральних норм також набуває нової актуальності.