Сторінка
5

Ідейні джерела та проблема людини в філософській творчості М.О. Бердяєва

Філософія Бердяєва образна. Афористичність, художність його думки підкреслює цю безпосередню погруженість людини ″ неперехідної епохи ″ історичні колізії буття: ″человек, отпущенный на свободу проявил большое безкорыстия,″ – пише філософ, согласившись на историю, но ″ так печально и уныло сложилась русская история и сдавила душу русского человека ″ [22,51].

Афористична образність для Бердяєва – це спосіб переживання історії в собі, спосіб оціночних суджень пор неї з середини свого ″я″ , крізь призму індивідуально – особистісного досвіду.

Антропоцентризм бердяєвської позиції демонструє по суті, говорячи сучасною мовою, анти-нарративність його філософії. Персоналізм в його текстах стаєзнаряддям″ боротьби проти ув’язнюючих, особистість епохальних ідеологій, проти історією утворюючих ідеалів: ″ тоталитарность, целость, примат целого над частями – это относительным к личности. Природный мир, общество, государство, нация и т.п. – частичны, и их претензии на тоталитарность есть парабощающая ложь, порожденная идолопоклонством человека″ [46, 91].

М.О. Бердяєв пов’язує основу філософського пізнання з особистим досвідом людського існування. ″ Мое философское мышление, – підкреслює він, – не наукообразное, не рационально – логическое, а интуитивно – жизненное, в основании его лежит духовный опыт, оно движется страстью к свободе ″ , ″ в основании философского познания лежит конкретный опыт, оно не может определяться отвлеченным сцеклением понятий, дискурсивной мыслю, которая есть лишь инструмент ″ [46, 95].

Таким чином в основі мислення Бердяєва лежить духовний досвід. Він вважав зверхприроднім ″ розуміння класу і мас, оскільки воно має справу з чистою абстракцією, а не реальністю, якою є кожна окрема людина ″.

Треба відмітити і той факт, що при всій відвертості, відкриття свого ″я″ в ″Самопознании″ та інших працях, при всій прозорості, ессеїстичності і ніби понятійності текстів, Микола Бердяєв залишається закритим філософом, мислителем з таємницею. Він заявляє себе персоналістом і екзистенціалістом, але це екзистенціалізм особливого роду, що виходить за межі установленого в цій традиції сартрівського розуміння приреченості людини на свободу чи хайдеггерської інтерпретації ″ тут-буття ″. На відмінну від цих позицій бердяєвська екзистенціальна філософія не орієнтувалась ні на об’єктивний світ, ні на положення людини в ньому, а була, за власним призначенням філософа вираженням особистої її ″ людяності, що отримала метафізичне значення ″. Його думка таким чином піднімалась з глибини людського самопізнання до буття як універсалу, відтворюючи у світа місце для людини. Можливо тому Бердяєв приймав зовнішні обставини свого буття майже безпристрасно, бо не вони були визначними. Він з гідністю йшов за трагічними колізіями своєї долі, знаючи, що ″ страждання проходять, але те що страждання було пережите , не проходить ніколи ″, що з втрат, болі, самотності, свободи творчості, з екзистенціональних ситуацій народжується нова філософія, що намічає людині шляхи бути сама собою в будь-яких обставинах об’єктивного світу [46, 96].

Звідси ми бачимо, що М. Бердяєв не тільки не прагне уникнути суб’єктивності, емоціональної пристрасності своєї думки – навпаки, він свідомо її підкреслює; він завжди пише не тільки своє – про що він не говорив, він пише про себе, бо все відносить до себе і розуміє саме через це відношення [9, 6].

Духовна еволюція Бердяєва почалась з його раннього захоплення марксизму, але дуже скоро заняття філософією привели його до перегляду філософської сторони марксизму. Бердяєв разом з іншими російськими марксистами став послідовником трансцендентального ідеалізму, який він, все ж, досить довго з’єднував з соціальною програмою марксизму [31, 342].

Звертаючись до питань про впливи, які відчув Бердяєв, треба в перш за все, відмітити винятковий дар синтезу у нього, завдяки чому він відтворив в собі самі різноманітні впливи. Володимир Соловйов і Нєсмолов, Розанов і Мережковський з російських мислителів яскравіше за все відбились в творчості Бердяєва, але не менш сильним був вплив Достоєвського, що відмічає і сам Бердяєв. З іноземних письменників більш всього вплинули на Бердяєва Шопенгауер, Ніцше, Беме, але він глибоко сприйняв в себе і основні ідеї трансценденталізму. Ширина і різносторонність філософських інтересів, постійна і прискіплива увага до чужих ідей, до чужих побудов – все це мирилось даром синтезу, який особливо зближує Бердяєва з Володимиром Соловйовим.

Таким чином духовною батьківщиною для Бердяєва була – Лєрмантов, Тургенєв, Герцен, Толстой Достоєвський; в більш зрілі роки сюди добавились два улюблених письменників – Ібсен і Ніцше. Особливою любов’ю і Бердяєва завжди користувався романтизм, і серед персонажів Достоєвського, Толстого найбільш близькими йому були ті герої, які продовжували в собі Пєчоріна, Онєгіна [9, 6].

Романтизм Бердяєва (Сам Бердяєв заперечував в собі романтизм: ″Если можно назвать меня, пише він в своїй ″ Автобіографії ″, – романтиком, то совсем в особом смысле слова ″. Але тут він сам відмічає ″ дію раціональних сил в його житті. ″ Я больше всего человек мечты ″, – пише він в іншому місті ″ Автобіографії ″ [18, 41–43,196].″ ) забарвлений перш за все морально; з іншої сторони, в ньому завжди відчувається деяка самостилізація. Широкий розум, велика ерудиція, безсумнівний філософський дар визначали його внутрішній світ, але в деякому смислі всі його книжки є повість про самого себе, про свої сумніви і трагічні конфлікти. Чуттєве сумління, глибока людяність, спрага ідеалу – як найшвидше і безкомпромісно – сповіщає думки Бердяєва глибину, тонкість, і все ж він всюди і завжди залишається самим собою [31, 345].

Для Заходу Бердяєв був, і напевно на довго залишиться виразником духу Православ’я. Звичайно, він взяв багато чого з Православ’я, глибоко вжився в його дух, – але не знав він ніяких труднощів і в тому, щоб одночасно повторяти ідей Беме, інколи Баадера, Шеллінга. В області догматичній, Бердяєв не рахувався з церковною традицією, без коливань відхилявся від неї, легко вбирав в себе чужі релігійні установки, звідси в нього переконання, що він захищає деяке ″ універсальне ″ ( або ″ вічне ″ ) християнство. Коли Бердяєв цілком утвердився в думці про ″ примат свободи над буттям ″ , то тоді йому стало зовсім легко виходити у вільні побудови. Може бути, що все релігійно-філософська зачарованість Бердяєва визначається саме своєрідною амальгамою християнських ідей і поза християнських начал: багатьом насправді здається, що перед нами початок ″ нових шляхів ″ в релігійні свідомості [31, 346]. Але повернімося до вивчення філософського змісту його творчості.