Сторінка
10

Ідейні джерела та проблема людини в філософській творчості М.О. Бердяєва

Що ж стосується особистості, то вона є живим протиріччям між особистим і соціальним, людським і зверхлюдським, реальним та ідеальним, формою і змістом, кінечним і безкінечним часовим і зверхчасивим, свободою і долею.

Таємниця особистості в її абсолютній індивідуальності, однократності, одиничності: особистість не схожа ні на що інакше в світі, вона своєрідна і незамінна. У книзі ²О рабстве и свободе человека² Бердяєв точно виражає особистісну унікальність: ²личность существует своим не общим выражением, не тем, что у нее два глаза, как у всех людей, а не общим выражением этих глаз².

Особистість володіє ²стримаючою формою² що дозволяє їй не змішуватись з оточуючим світом. ²Личность есть граница власти природы, власти государства, власти общества², – стверджує Бердяєв в праці ²царство духа и царство кесаря².

Здійснення особистості можливе тільки через протиріччя і розриви при причинних зв’язків. Особистість – це прорив, несення новизни, трансцензус

[9, 11].

Особистість включає в себе універсум, але це відбувається тільки в плані суб’єктивності (екрестенціальності). Особистість і сама універсум, при чому в індивідуально неповторній формі. Вона є поєднання універсально-безкінечного та індивідуально-особливого. Універсальність особистості має розумітись не як загальне, абстрактне, а як повнота, конкретний.

Ці положення Бердяєв ілюструє наступним чином: ²Солнце этики экзистенциально находиться не в центре космоса, а в центре человеческой личности².

Для нашого філософа особистість є первина цілісність. Вона може бути визначена як єдність в багатоманітності [9, 11].

Особистість є духовною і припускає існування духовного світу. Грізність особистості є вища ієрархічна цілісність в світі, цілісність духовного порядку. У вченні про особистість основинне є те, що цілісність особистості припускає існування зверхособистісних цінностей. Саме зверхособистісні цінності і утворюють цінність особистості. Особистість є носієм і творцем зверхособистісних цінностей, і тільки це утворює її цілісність, єдність і вічне значення. Але розуміти це не можна так що особистість сама по собі є цінність , а є тільки засіб для цінностей зверхособистісних. Особистість сама є безумовна і вища цінність, але вона існує тільки при існуванні цінностей зверхособистісних, без яких вона перестає існувати. Це і означає, що існування особистості покладає існування Бога, цілісність особистості покладає верховну цінність Бога. Якщо не має Бога як джерела зверхособистісних цінностей, то не має і цінності особистості, є тільки індивідум, що підчиненний родовому природному життю [8, 63].

Реалізація особистості означає сходження від підсвідомого через свідоме до зверхсвідомого. Особистість є Божа ідея і Божий замисел, що виникли у вічності.

Отже з вище сказаного ми бачимо, що предметом вивчення у філософії Бердяєва не є сама людина як природно-соціальна істота, а особистість, як вищий прояв людини, як божий задум здатний до творчості і свободи, і що є виявом повноцінного людського існування.

2.2. Свобода як одвічно притаманна властивість людини.

У ²Самопізнанні² мислитель зазначає: ²Меня называют философом свободы. Какой – то черносотенный иерарх сказал про меня, что я ²пленник свободы². И я действительно превыше всего возлюбил свободу. Я изашол от свободы, она моя родительница. Свобода для меня первичное бытия. Своеобразное моего философского типа прежде всего в том, что я положил в основание философии не бытие, а свободу. В такой радикальной форме этого, кажется не делал ни один философ. В свободе скрыта тайна мира. Бог захотел свободы, и отсюда произошла трагедия мира. Свобода в начале и свобода в конце. В сущности, я всю жизнь пишу философию свободы, стараясь ее усовершенствовать и дополнить…² [18, 56].

Бердяєвська філософія свободи є одночасно філософією культури та історії, що розгортається міх буттям та небуттям Христа. Займаючи помірковану позицію щодо ортодоксальної релігійності, Бердяєв вимагає істинної філософії – свободи, а від свободи – творчості: Категорія свободи розвивається в дусі патристичного індетермінізму, саморушійності, чистого хаосу. Неоплатонівська схема найвищого буття та його еманація нагадує схему Бердяєва, хоча між ними є деяка відмінність: якщо у неоплатоніків міра свободи зростає залежно від сходження ієрархією Всесвіту по мірі того, як з першопочаткового хаосу виникає єдине, то у Бердяєва навпаки – наближення до Бога означає інтеграцію у тотальні метаформи єдиного. Беручи до уваги цей індетермінізм, не важко зрозуміти, як Бердяєв ставиться і до самої свободи [46, 537].

На самому початку роботи ²філософія свободи² Бердяєв гостро критикує пануючий тоді у Європі тотальний гносеологізм німецької філософії. Критика стосується ряду важливих пунктів. По-перше, це обмеженість понятійно-категоріальної систематизації процент пізнання, яка для Бердяєва асоціюється з несвободою. ²В пошуках розуму, – писав Бердяєв, – опиняється живе буття, що не визнає сталості та постійності: бути свобідним – означає жити а не пізнавати².Самоочевидним є і те що німецька класика виміряє абсолютний Дух німецькою міркою, як Дух калькулюючий, градуючий та вимірюючий. Ідеал свободи для німця співпадає з ідеалом досконалого впізнання: бути свобідним – означає планувати, підводячи багатоякісну палітру встановлення під раціоналістичний шаблон. На думку Бердяєва суто поліцейське розуміння свободи. Він порівнює німецьку гносеологію з поліцейським, який затримує суб’єкта при першій же спробі проходження до царства мудрості: ²Істина, – пише Бердяєв, – стала обмеженою і логізованою; вона задихається від чар Гегельянства. Істина потребує свободи віри, а не логіки².

Другим пунктом критики є заперечення онтологізму. Справжня свобода має онтологічне походження, майже таке, як і філософія цієї свободи. Життя лине у глибині душі і серця, а холодний дотик систематизованих понять не має нічого спільного із класикою. ²Раніше, – підкреслює Бердяєв, – писали щось, а тепер пишуть про щось², – натякаючи тим самим на секундальний характер більшості філософських праць у ХХ столітті [46, 538].

Третій пункт критики стосується проблеми віри. Віра завжди переростає пізнання у життєствердженні свободи, оскільки дарує людині не окремий фрагмент буття, а буття як ціле: ²В пізнанні людина перебуває у певній точці світу, з якої вона оглядає його. Віра дає їй можливість брати світ як ціле, відкриваючись йому у всій повноті².