Сторінка
11

Видатки державного бюджету

За попередніми даними.

* Включаючи 52 приватних заклади на 5,6 тис. учнів.

** Включаючи заклади Міністерства внутрішніх справ. Міністерства оборони та недержавні.

Першою ланкою системи освіти є дошкільне виховання. В Україні є різні як за формою власності, так і за змістом, а також профілем роботи типи дошкільних закладів, зокрема дитячі садки художньо-естетичного, фізкультурно-оздоров­чого, природничого і гуманітарного напрямів. На початок 1995 p. в Україні функціонувало 22,4 тис. дошкільних за­кладів, в яких налічувалось 2,1 млн місць.

Загальноосвітня школа є найбільшою структурною час­тиною системи освіти. Порівняно з 1990 p. у 1995 p. загаль­на кількість шкіл збільшилася на 565, у тому числі початко­вих — на 103, середніх — на 1087, з них на селі — відповідно на 20 і 685 шкіл. Водночас кількість неповних середніх шкіл зменшилася на 665, у тому числі у сільській місцевості — на 490, що є негативною тенденцією.

У денних школах навчається 6972,2 тис. учнів, у тому числі в другу і третю зміни — понад 1 млн, або 15,7 %, зокрема в містах — 21,6, селах — 3,2 %. Крім загальноосвітніх шкіл в Україні працюють навчально-виховні інтернати. Вони створені для дітей, які потребують соціальної підтримки і реабілітації. В інтернатах виховується 137 тис. дітей. В Україні створено 66 дитячих будинків сімейного типу.

У 1995 p. у 35 школах-інтернатах для дітей-сиріт та ді­тей, що залишилися без піклування батьків, виховувалось 7,8 тис. дітей, у 37 дитячих будинках — 2,9 тис. дітей.

В останні роки у системі шкільного навчання відбува­ються негативні процеси — зменшується кількість учнів у старших класах (з 940 тис. в 1990 p. до 645 тис. чол. у 1995 p.). Це може призвести до негативних наслідків для освітнього потенціалу населення України.

Майже у половині населених пунктів зовсім немає шкіл, у тому числі у 300 сіл з населенням понад 300 чол. Пробле­ма здобуття повноцінної освіти кожною дитиною з сільської місцевості залишається надзвичайно гострою, особливо у малокомплектних школах, а на селі такою є кожна п'ята сільська школа.

Спостерігаються велика плинність вчителів, перехід їх на роботу в інші галузі. Дефіцит педагогічних кадрів най­більше відчувається в індустріальне розвинених областях.

Із загальної кількості шкільних будівель 1088, або 3 %, перебувають в аварійному стані, 3517 (9,8 %) потребують капітального ремонту. У 1994 p. збудовано шкільних примі­щень на 68,1 тис. місць, що на 18,7 тис. менше, ніж у 1993 p. Дуже складно вирішується питання організації харчування дітей, забезпечення їх одягом, взуттям, ліками.

Серед освітніх закладів важлива роль належить профе­сійно-технічним. У системі професійної освіти функціонує 1197 навчальних закладів, в яких навчається 577 тис. учнів.

Важливим завданням Уряду є здійснення заходів, спря­мованих на реформування системи професійно-технічної освіти. Має бути визначено обґрунтований державний пе­релік робітничих спеціальностей і професій, який містив би нові типи професійно-технічних закладів, прогресивні форми організації підготовки кваліфікованих робітників, та систематично здійснюватися пошук додаткових джерел фінансування. Професійно-технічним училищам слід пла­нувати державне завдання з навчання тимчасово незайня­того населення, що має важливе значення в умовах високо­го рівня прихованого безробіття. З метою фінансового са­мозабезпечення у професійно-технічних училищах потріб­но створювати навчально-виробничі об'єднання, малі під­приємства, молодіжні орендні бригади, госпрозрахункові дільниці тощо.

Україна має розвинену мережу вищих навчальних закла­дів. У 1995 p. функціонувало 747 вищих навчальних закла­дів І—II рівнів акредитації та 165 державних вищих навчаль­них закладів III—IV рівнів акредитації. Для народного гос­подарства було підготовлено 353 тис. висококваліфікованих спеціалістів.

У складних економічних умовах вищим навчальним за­кладам вдалося протистояти руйнівним процесам і в останні роки активізувати діяльність. Прийом до вузів III—IV рів­нів акредитації в 1995 p. збільшився на 1,4 тис. чол., що на 0,3 % більше від рівня 1994 p.

Вищі навчальні заклади України мають міжнародні зв'язки з питань підготовки кадрів з вищою освітою за багатьма спеціальностями. Укладені й діють міжнародні угоди в га­лузі освіти з 32 країнами. Міністерство освіти щороку від­ряджає за кордон для навчання, стажування, підвищення кваліфікації й участі у наукових конференціях студентів, аспірантів і науково-педагогічних працівників. Україна бере участь у багатьох міжнародних освітніх організаціях, про­грамах і фондах.

Істотних змін зазнала мережа вищих і середніх профе­сійних навчальних закладів. Перепрофільовано 250 профтех­училищ, у вищих навчальних закладах зменшено підготовку студентів з 60 інженерних спеціальностей і збільшено на 15 % з економічних, юридичних та ін. Здійснюється перехід на багаторівневу систему підготовки спеціалістів. Вперше в Україні розроблено і запроваджено єдиний державний пе­релік спеціальностей і кваліфікаційних рівнів.

У 1995 p. до навчальних закладів України на компенса­ційних засадах було прийнято 4 тис. іноземних громадян. Розширюється договірна форма навчання студентів. Однак це не відповідає ні потенціалу вищої школи, ні її фінансо­вим проблемам. Вузи України здатні прийняти на навчання значно більше іноземних студентів.

Особлива увага приділяється вдосконаленню змісту осві­ти з урахуванням нових соціально-політичних реалій сус­пільства, сучасного рівня науки і техніки. Розроблено концепції мовно-літературної освіти, трудової підготовки, профе­сійно-технічної освіти, нові навчальні програми з природничо-математичних предметів для середньої школи, а також 52 освітні програми підготовки бакалаврів.

Важливим елементом урядової політики в галузі освіти має стати визначення державних вимог до змісту, рівня та обсягів освіти і на цій основі вжиття заходів для поліпшен­ня якості навчально-виховного процесу, забезпечення рівня освіти, достатнього для технічного, економічного і соціаль­ного прогресу країни.

при збереженні орієнтації в основному на державне фі­нансування освіти навчальним закладам слід надати значно ширші права для того, щоб вони самостійно заробляли гроші на своє утримання, вишукуючи і використовуючи альтерна­тивні, позабюджетні кошти.

Для забезпечення належної фінансової самостійності на­вчальних закладів треба визнати за ними право власності на основні фонди, обладнання, приміщення та інше майно, яки­ми вони користуються, передати на засадах довічної оренди земельні ділянки, на яких вони розташовані або якими ко­ристуються, а також надати вузам право здійснювати всі дозволені в Україні види економічної діяльності.

Фінансування державних навчально-виховних закладів, установ і організацій системи освіти здійснюється на нор­мативній основі за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів, галузей народного господарства, державних під­приємств і організацій, а також додаткових джерел фінансу­вання. Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не менше ніж 10 % національного доходу, а також валютні асигнування на основну діяльність.