Сторінка
10
Розробку фінансових норм витрат на утримання соціально-культурних установ слід здійснювати силами міністерств та відомств з залученням науково-дослідних організацій. Ці норми мають уточнюватися і переглядатися один раз на 5— 10 років, крім випадків, що зумовлюються зміною чинних нормативних актів згідно з рішенням Уряду. Потрібна система матеріального стимулювання персоналу цих установ за дотримання режиму економії у використанні коштів та поліпшенні якості обслуговування. Одним з таких стимулів може бути, наприклад, можливість використовувати на соціальні та виробничі потреби зекономлені порівняно з установленими нормами асигнування згідно з кошторисом витрат за умови виконання показників діяльності.
Важливість розробки науково обґрунтованих норм витрат установами соціальної сфери зумовлена також тим, що індивідуальні норми їхніх витрат є вихідною базою при зведеному бюджетному плануванні. Тепер в зведеному плануванні використовуються укрупнені норми, які мають ліквідувати різницю у рівні витрат в територіальному розрізі. Однак такі норми у більшості випадків установлюються на основі звітних даних за минулий період. Це не дає змоги враховувати ступінь задоволення потреб залежно від сфери та специфіки діяльності установ соціальної сфери.
Одним з найважливіших завдань поліпшення використання ресурсів, що виділяються на утримання соціально-культурних установ, є послідовне впровадження госпрозрахункових форм фінансування їх, зокрема самофінансування. Для цього уже є необхідні економічні передумови, що вимагають відповідних організаційних змін, насамперед у сфері фінансового планування. Сутність питання полягає в тому, що сучасні масштаби та рівень діяльності соціально-культурних установ суттєво змінюють співвідношення джерел фінансування витрат. При переважанні бюджетних асигнувань в структурі фінансових ресурсів, що знаходяться в розпорядженні цих установ, зростає частка позабюджетних джерел.
В останні роки спостерігається зростання асигнувань підприємств та організацій в народну освіту, підготовку кадрів, охорону здоров'я, науку і культуру. Це зумовлено зростанням вимог виробництва до якісних показників діяльності установ цієї сфери.
Найзначніші фінансові ресурси, крім бюджетних коштів, мають у своєму розпорядженні вищі навчальні заклади. З 1990 по 1995 p. вони зросли більш ніж у 100 разів і становлять більше 40 % загальної суми фінансових ресурсів, що знаходяться у розпорядженні вузів. Основними джерелами позабюджетних коштів є надходження за виконані госпрозрахункові науково-дослідні роботи, від курсових заходів, плати студентів за навчання, продажу машинного часу ЕОМ, здавання в оренду на період літніх канікул гуртожитків тощо.
Викладене дає підстави для таких висновків:
зміна структури фінансових ресурсів, що знаходяться в розпорядженні цих установ, об'єктивно обумовлена змінами в їхній діяльності;
практика фінансового планування в установах соціальної сфери не відповідає сучасним вимогам. Методи розподільчого планування потреби в бюджетних ресурсах та позабюджетних коштів не передбачають необхідного взаємозв'язку та узгодження;
діючий порядок планування не створює умов для раціонального та ефективного використання фінансових ресурсів, впровадження прогресивних норм і нормативів, дотримання режиму економії.
3.1.2. Видатки на фінансування науки і культури
В сучасних умовах виробництво потребує не тільки досконалих технічних засобів, а й постійного розвитку головної виробничої сили суспільства — людини. Без високої загальної культури працівників, спеціальних знань, належної професійної підготовки сучасне виробництво розвиватися не може.
На розвиток системи народної освіти направляються значні матеріальні та фінансові ресурси. Основним джерелом фінансування витрат на народну освіту, науку і культуру є державний бюджет.
Система народної освіти в нашій країні є єдиним комплексом послідовно пов'язаних між собою ланок виховання і навчання: дошкільне виховання, загальна середня освіта, позашкільне виховання, професійно-технічне навчання, середня спеціальна і вища освіта. Це закріплено в Законі України "Про освіту", прийнятому 23 травня 1991 p., та змінами і доповненнями від 23 березня 1996 p., де серед основних принципів державної політики в галузі освіти визначені такі:
доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітних послуг, що надаються державою;
рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;
гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;
органічний зв'язок з світовою та національною історією, культурою, традиціями;
незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій.
Україна на сьогоднішній день має розгалужену систему державної освіти, яка за кількісними показниками відповідає рівню розвинених країн світу. Однак за якісними показниками, характером завдань і можливостями, технологією
їх використання вона не задовольняє потреб населення України (табл. 3.1).
Таблиця 3.1.
Показник | 1990 | 1994 | 1995, %до 1990 |
Дошкільні заклади, тис. | 24,5 | 23 | 0,94 |
Кількість дітей, млн чол. | 2,4 | 1,9 | 0,79 |
Охоплення дітей дошкільним вихованням, % | 57,2 | 48,5 | 0,85 |
Загальноосвітні навчально-виховні заклади | 21825 | 22279· | 102,1 |
Кількість у них учнів, тис. чол. | 7132 | 7125 | 99,9 |
Вищі навчальні заклади І—II рівнів акредитації | 742 | 778·* | 104,9 |
Кількість студентів, тис. чол. | 757 | 645 | 85,2 |
Вищі навчальні заклади III—IV рівнів акредитації | 149 | 232·· | 155,7 |
Кількість студентів, тис. чол. | 881,3 | 888,5 | 100,8 |