Сторінка
2

Умови розвитку соціальної активності студента у ВНЗ

Л. Орбан-Лембрик розуміє соціальну активність як «глибинні, різнобічні зв’язки особистості із соціумом, рівень реалізації як суб’єкта суспільних відносин». Отже, рівень соціальної активності визначає міру реалізації особистості в соціумі.

Російський дослідник А. Серьогін визначає соціальну активність як “свідому, самостійну діяльність, спрямовану на задоволення власних потреб особистості та вирішення суспільно значущих завдань”. В цьому визначенні можна прослідкувати не соціальний, а індивідуальний вимір соціальної активності.

У філософському словнику за редакцією І. Т. Фролова соціальна активність - поняття, яке відображає функціонування індивіда в суспільстві і пов’язана з перетворенням інтересу в фактор дії, з пізнанням, цілепокладанням і перетворенням дійсності, обумовлена ​​діяльною природою людини, протиріччям між умовами існування і об’єктивними потребами особистості і спрямована на ліквідацію невідповідності між потребами та умовами буття людини .

Під соціальною активністю В. Ф. Бехтєрєв розуміє якість особистості, що виявляється в усвідомленні необхідності суспільно значимої діяльності і в готовності до цієї діяльності, в умінні діяти на загальну користь безкорисливо. На думку К. А. Абульханової-Славської, соціальна активність особистості проявляється в її відношенні до діяльності і полягає в здатності висувати нові суспільні завдання і справи, брати на себе відповідальність за їх вирішення.

Сутність активності людини А. І. Крупнов визначає як «забезпечення безперервної взаємодії суб’єкта зі світом». Людина, взаємодіючи із соціальним середовищем, спрямована на оволодіння цим середовищем, реалізацію усвідомлюваного їм потрібного майбутнього, самореалізацію, виявлення і прояв закладеного в самому суб’єкті потенціалу, самотрансценденції (вихід за межі свого «я», перетворення навколишнього середовища). Досягаючи як суб’єкт соціальної активності соціальної зрілості, людина «трансцендентує свою поведінку, виводить її за межі суто особистісних прагнень в реальний соціум», співвідносить і узгоджує свої цінності, цілі, життєві смисли з цінностями і цілями розвитку суспільства і цивілізації .

За визначенням В. А. Смирнова, соціальна активність є міра, «виражає характер, масштаби проведених в ході і внаслідок цієї діяльності змін у середовищі і в самій особистості».

Е. А. Ануфрієв визначає соціальну активність як свідоме, творче ставлення до життя, як глибоку і повну самореалізацію особистості. Отже, творче ставлення до життя передбачає наявність в особистості таких рис, як висока культура і моральність, знання та світогляд. Л. М. Архангельський розглядає соціальну активність як мету і засіб розвитку особистості і як творчу активність.

На думку Е. А. Якуба, соціальна аквність висловлює рівень реалізації функціональних особливостей соціальної спільності, рівень загальної соціальності особистості, її внутрішні потреби, рівень прийняття цінностей суспільства. Вона представляє собою єдність соціально-загального, особистісного та індивідуального в особистості, єдність об’єктивного і суб’єктивного. Соціальна активність є приватна і вища форма активності.

В. І. Овчинніков стверджує, що в основі соціальної активності лежать потреби особистості, а всі інші категорії, що розкривають зміст та механізми її формування (інтереси, цілі, установки, орієнтації, стимули, мотиви), так чи інакше виходять з потреб і виражають їх.

Під соціальною активністю В. Ф. Тітов розуміє ступінь реалізації потенційних можливостей, сутнісних сил і здібностей особистості в суспільно корисній діяльності, вираженої в конкретних результатах по перетворенню соціально-природного середовища. В. Г. Мордкович зазначає, що змістовна сторона даного поняття полягає в тому, що соціальна активність є суттєва соціальна якість людини, його «діяльна сутність».

Проаналізувавши зазначені визначення, можна виділити ряд суттєвих характеристик соціальної активності людини:

соціальна активність виражає спрямованість особистості на інших людей чи суспільство загалом;

в основі соціальної активності є соціальна взаємодія;

за допомогою соціуму людина прагне реалізувати певні цілі, задовольнити інтереси чи потреби;

соціальна активність виявляється в певних діях (простих чи складних), скерованих на досягнення бажаних для суб’єкта цілей, що можуть бути просоціальними або антисоціальними.

Отже, ми розглядаємо соціальну активність як психологічну характеристику особистості, що виражає міру її залучення в життєдіяльність суспільства та виявляється в діях, скерованих на досягнення інтересів та цілей людини. Соціальна активність найбільш загальна характеристика особистості, яка реалізується у соціальній поведінці (яка може здійснюватися як усвідомлено, так і імпульсивно, в пориві емоцій, знічев’я, з конформістських міркувань тощо) та у соціальній діяльності (що здійснюється цілеспрямовано, виходячи зі свідомо поставленої мети, за більш чи менш чітко побудованим планом). Прикладом соціальної поведінки може бути участь певної особи у демонстрації протесту проти побудови підприємства, що забруднює довкілля “за компанію” з друзями, колегами чи рідними. Прикладом соціальної діяльності - робота організаторів цієї демонстрації.

Одним з показників, що найбільш яскраво характеризує відмінності соціальної активності різних людей є рівень соціальної активності. Враховуючи, що соціальна активність може бути поділена на рівні, то межами соціальної активності буде континуум мінімум - максимум, або пасивність - активність. Соціальна активність, на думку польського психолога М.Левицької, є менш природною для особистості, аніж стан пасивності. Так, люди менше шкодують через втрати, яких зазнали внаслідок своєї бездіяльності, аніж діяльності і це є причиною низької схильності до ризику більшості людей. Тому активна поведінка, спрямована на зміну дійсності, є скоріше винятковим явищем в щоденному житті людини, ніж закономірністю.

Керуючись іншим критерієм, а саме властивостями самої особистості, Т.Монджицкі приписує найнижчий рівень соціальної активності особам, що стороняться інших людей і не схильні брати участь в різних проявах суспільного життя, а високим рівнем соціальної активності характеризуються, так звані, «активісти» - люди, що прагнуть змінити життя суспільства на краще. Посвята себе іншим людям чи справі - найвищий рівень активності особистості.

З огляду на наявність відмінностей в рівні соціальної активності людей, доцільно, на нашу думку, розглянути причини цього або передумови формування соціально активної особистості.

Вивчати соціальну активність, згідно М. Левицької, доцільно з огляду на три групи чинників, що її зумовлюють:

психологічні чинники - особистісні риси, що спонукають людину до активності;

макроструктурні чинники - особливості суспільства, що детермінують активність особистості в певних ситуаціях;

чинники, пов’язані з культурними, суспільними чи політичними традиціями певного середовища.

Очевидно, що психологічні чинники великою мірою залежать від соціального оточення, в якому людина зростала і виховувалась. Багато психологів, зокрема авторів психоаналітичних теорій особистості, наголошують на важливості стосунків матері та дитини на ранніх етапах розвитку дитини у формуванні ставлення дитини до світу, соціуму та вироблення її життєвої позиції. Так, згідно З. Фройда, наявність позитивного контакту дитини і матері, задоволення потреб дитини на першому році життя формує довіру до світу, відкритість та активну життєву позицію. А. Адлер наголошував, що мати є тією людиною, яка вперше прививає дитині почуття суспільності, а дитина наділена природною потребою соціалізації. Однак, позиція матері, скерована на формування в дитини надмірної прив’язаності до себе, приведе до браку потреби в спілкуванні з іншими та відсутності інтересу до них. Отже, мати є першою ланкою в процесі соціалізації дитини.