Сторінка
3

Взаємозв’язок школи та сім’ї у виховані дитини з порушеннями зору

Значна увага в навчально-виховному процесі приділялася формуванню навичок самообслуговування. Педагоги до цієї роботи залучали сім’ї незрячих дітей. Перед їх рідними ставилося завдання навчитися застосовувати у сімейному вихованні спеціальні методи та прийоми, які б формували у дітей уміння самостійно їсти, пити, бігати, одягатися, роздягатися тощо. Тобто батьків навчали не тільки тому, що потрібно робити, але й як це робити.

Розглядаючи фінансову сторону, варто зазначити, що відповідно до звітів Харківського відділення Товариства Піклування прийом сліпих дітей до училища відбувався раз на рік з 1 липня по 1 серпня. Діти бідних батьків мали змогу навчатися безкоштовно, а заможні діти заможних батьків навчалися на кошти, які вносили їх батьки. Плата за навчання становила 300 карбованців на рік, пізніше ця сума Харківським відділенням була скорочена до 150 карбованців.

Під час прийому перевага надавалася дітям мешканців Харківської губернії. Прохання про прийом дітей подавалося до Канцелярії Ради Харківського Відділення Товариства Піклування про сліпих.

Повертаючись до розвитку освіти на території України, слід розглянути 20-40 роки ХХ століття. Особливим є те, що батьки незрячих дітей не знали про існування спеціальних навчальних закладів, тому до школи вступала невелика кількість дітей, які вже переросли початковий вік вступу до школи. У повоєнні роки з боку держави була введена низка заходів стосовно відновлення та розширення мережі шкіл для сліпих. Так велике значення для системи освіти Української РСР мала постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 27 лютого 1943 р. «Про поновлення роботи шкіл у районах Української РСР, звільнених від фашистських окупантів». Відповідно до цієї постанови НКО УРСР розробив спеціальну інструкцію «Про організацію обліку дітей і підлітків віком 7—15 років і про порядок контролю за виконанням закону про загальне обов'язкове навчання», яка була затверджена РНК УРСР 31 грудня 1943 року. В інструкції зазначалося, що для здійснення загального обов'язкового навчання дітей і підлітків від 7 до 15 років щорічно має проводитись їх облік, який покладалася на міські, районні виконкоми, селищні і сільські Ради депутатів трудящих. Передбачалися конкретні вимоги щодо порядку обліку сліпих, глухонімих, розумово відсталих дітей та підлітків. В інструкції також вказувалося, що за несвоєчасне направлення дітей до школи і за незабезпечення систематичного відвідування ними навчальних занять батьки притягаються до адміністративної відповідальності, встановленої за порушення закону про загальне обов'язкове навчання.

У місті Мукачеві існувала школа-інтернат для сліпих. Обслуговуючий персонал, куди входили, вихователі-наглядачі (педагогічної освіти не мали), медсестра, прибиральниці, кухар рахувалися працівниками дитячого притулку. Дирекція школи ними не розпоряджалася. За утримання в школі батьки дітей платили гроші. Від сплати звільнялися ті, хто мав так зване «Свідоцтво бідності».

У період відбудови починаючи з 1943 року, слід розглянути становище Житомирської школи для сліпих. Адміністрації школи довго не вдавалося забезпечити достатній контингент незрячих дітей, оскільки, за спогадами тогочасних випускників, серед неосвічених жителів області ходили розмови, що сліпих дітей там знищують. У батьків виникав страх за своїх дітей і тому вони не хотіли їх віддавати до спеціальних шкіл і часто забирали їх звідти, хоча випускники школи забезпечувалися роботою, що в ті часи було дуже важливим, оскільки в повоєнні роки було багато безробітних, які мусили жебракувати.

Розглядаючи становлення спеціальної освіти, необхідно зазначити, що помітні зміни відбулися у 90-х роках у зв’язку з розробкою нової стратегії в галузі шкільної освіти, визначеної Конституцією України, Національною програмою “Діти України”, постановою Кабінету Міністрів України “Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків” (1994), положенням “Про спеціальну загальноосвітню школу-інтернат для дітей з вадами фізичного або розумового розвитку” (1993).

Діти зі складною структурою дефекту були витіснені з цього простору, хоча більше за інших потребували особливої психолого-педагогічної допомоги. На початку 90-х років ХХ століття вони, як і раніше, залишалися за рамками спеціальної освіти, не дивлячись на те, що фахівці-тифлопедагоги усвідомлювали можливість і шукали шляхи надання їм психолого-педагогічної допомоги. Щодо взаємодії батьків і фахівців у процесі навчання і виховання дитини з порушеним зором була обмеженою, тифлопедагоги відігравали іноді більшу роль в долі дитини, ніж сім'я. На відміну від західноєвропейських радянська система спеціальної освіти була повністю закритою від засобів масової інформації, її розвиток відбувався поза діалогу з суспільством і зацікавленими батьками.

Відбулась нова оцінка з боку суспільства щодо спеціальної освіти. Як не дивно, та відбулася цілковита зміна ставлення до спеціальних навчальних закладів і стосовно збільшення їх числа. Перед цим збільшення їх кількості оцінювалося як прогрес, а тепер,навпаки ,досить негативно. Адже направлення дитини в школу – інтернат було розцінене як спроба її ізоляції від батьків, однолітків, та повноцінного життя.

Особливості виховання дитини з порушеннями зору у сім’ї

Відомо, що процес формування і розвитку особистості починається з моменту народження дитини. Тому таке величезне значення сім’ї, яка є одночасно і середовищем для дитини, і першим вихователем, що виконує функції відтворення населення, передачі духовного багатства, культурних традицій народу, сім’ї. Сім’я багато в чому передбачає, якою стане людина в майбутньому. Саме сім’я закладає фундамент розвитку нахилів, здібностей дитини, формування її моральних якостей, здоров’я та ін. Саме через сім’ю вразлива дитина пізнає норми людських стосунків, засвоює моральні відносини.

Сім’я є тим соціальним інститутом, в якому з моменту народження здійснюється виховання дитини, її соціалізація.

Особливістю сімейного виховання є найбільш близький емоційний контакт дітей з батьками - найдорожчими для них людьми.

У дитини з порушенням зору є сфери психічного і фізичного розвитку, на які патологія впливає найбільше. Це, зокрема, пізнавальна і фізична активність, діяльність, уявлення про навколишнє середовище, орієнтація у просторі. Батьки дітей з порушеннями зору повинні знати шляхи компенсації зорової недостатності та вміти допомагати своїм дітям у розвиткові.

У сім’ї незряча дитина більше знаходиться у ранньому і дошкільному віці. Спілкування з батьками дітей шкільного віку в основному обмежене періодом канікул, оскільки більшість шкіл для сліпих та слабозорих дітей є інтернатами і часто розташовані далеко від їх домівок.

Виховання незрячих і слабозорих дітей в цей час в домашніх умовах, в основному, спрямоване на підтримку емоційного, близького контакту з батьками та широким колом знайомих, на знайомство з літературою, що не входить до шкільних програм, музикою, на фізичний розвиток, підтримку вмінь та навичок, які здобуті в школі–інтернаті.