Сторінка
2

Взаємозв’язок школи та сім’ї у виховані дитини з порушеннями зору

Неодноразово такі спеціалісти як Н. Козловська, А. Кошелева, В. Овчарова наголошували на важливості адекватної батьківської позиції.

Білоруська вчена І. Башкірова присвятила цілу дисертаційне дослідженню питання батьківського ставлення та батьківської позиції до слабозорих дітей дошкільного віку.

На початку ХХ століття у тифлології увага вчених не змогла обійти проблему значення батьківської участі у навчально – виховній роботі.

Так К. Лейко запропонував ввести відповідальність батьків за дії щодо неправомірної поведінки відносно своєї незрячої дитини та відповідальність місцевих судів за неправомірні рішення по справах незрячих.

Також тифлопедагога турбувало питання виховання дітей, що не навчалися у школі. Такі діти, на думку вченого, були позбавлені не тільки виховання, але й звичайного простого догляду. Батьки та опікуни не приділяли дитині належної уваги. Тому долею сліпих дітей був жебрацький промисел.

В. Гандером у 1934 році була опублікована праця «Первоначальное воспитание и обучение слепых детей». У статті були поради батькам сліпих дітей щодо поводження з ними та рекомендації до їх соціалізації в суспільстві. У цій роботі Володимир Олександрович зазначав, що початкове виховання сліпого повинно полягати у впровадженні в його свідомість, що сліпота не дає йому ніяких переваг у житті, і що він повинен бути готовим увійти в трудовий колектив зрячих, повинен намагатися у всьому обходитися своїми силами.

Важливою для тифлопедагогіки стала праця П. Мельникова. На допомогу батькам сліпої дитини", у якій він доступною мовою дає поради батькам щодо сімейного виховання незрячих малюків та підготовки їх до систематичного навчання в спеціальній школі.

Надалі у розвитку теорії тифлопедагогіки велике значення мала наукова робота Т. Свиридюк. Визначним моментом у її науковій діяльності став 1984 рік, коли вийшов з друку посібник для педагогів та батьків «Підготовка слабозорих дітей до школи». Це була не перша спроба Тетяни Павлівни вирішити цю проблему на науковому рівні. Ще раніше автором публікувалися окремі питання вирішення вказаної проблеми (статистичні дані, психологічна готовність, особистісна готовність, просторове орієнтування, підготовка руки до письма та ін.). Але ця робота стала фундаментальною працею тифлопедагогіки, в якій вперше в повному обсязі представлена модель готовності слабозорої дитини до школи. У посібнику визначені психолого-педагогічні основи підготовки цієї категорії дітей до школи, схема обстеження дитини, вказані напрямки роботи з вихованцями, подано розробки вправ на розвиток та корекцію різних сторін особистості дитини зі зниженим зором.

Ще одним напрямком наукових пошуків Т. Свиридюк стало питання допомоги батькам, які мають дітей з порушеним зором, у їх вихованні. Такою допомогою став вихід у світ посібника «Виховання самостійності сліпих та слабозорих дошкільників в процесі організації обслуговуючої праці» (1988). У роботі піднімається важливе питання про гіперопіку батьків, про роль самообслуговування та самостійності в житті дитини з порушеним зором, значення індивідуальної корекційної роботи по формуванню способів трудової діяльності.

Дослідницька робота С. Федоренко в галузі історії тифлопедагогіки, яка опублікована у вигляді монографії, дозволяє прослідкувати особливості роботи спеціальних навчальних закладів із батьками, починаючи з виникнення на Україні перших спеціальних навчальних закладів для дітей з порушеннями зору. Перш за все, ми виділили дві сторони розгляду проблеми. На нашу думку, питання фінансування навчання незрячих дітей та організація роботи педагогів спеціальних закладів є досить актуальними і в наш час.

Розглядаючи період історії, під час якого відбувалися події, що стали передумовами виникнення спеціальних навчальних закладів для сліпих дітей, необхідно звернути увагу на розвиток освіти за кордоном, а саме у Німеччині. Друга половина ХІХ століття – період виникнення німецького напрямку у тифлопедагогіці. У теоретичній основі цього напрямку термін «сліпий» був тотожним «неповноцінний». Ремісниче навчання було головним для сліпих. Випускники шкіл отримували допомогу – для несімейних організовувалися інтернати та підбиралася робота, ті хто мав сім’ю – відправлявся додому.

У той період, діти із заможних сімей могли навчатися вдома та мали можливість продовжувати здобувати освіту у вищих навчальних закладах.

На Західній Україні у 1851 році у місті Львові виник перший спеціальний заклад для сліпих дітей. Педагогічний колектив школи вважав, що освіта незрячих залежить значним чином від їх батьків. У ті часи у сільській місцевості та навіть в місті люди не піклувалися про сліпих дітей. Таким чином, величезна частина цих дітей виявлялася недостатньо інтелектуально та фізично розвиненою, була схильною до різних захворювань. Розвиток дітей, що вперше вступали до школи, був далекий від вікових норм, тому часто спостерігалася цілковита бездіяльність впродовж всього дня. Тому робота педагогів була направлена на розумовий розвиток дітей, фізичне виховання, вправи та ігри на свіжому повітрі. Спеціалісти намагалися виправити ті помилки, що були допущені з боку батьків.

Щодо фінансування школи, варто зазначити, що учні школи утримувалися за рахунок плати, яку вносили їх батьки та за рахунок Міністерства Румунії. Плата за навчання та утримання дітей була дуже високою. Якщо дитина була із села і батьки не мали грошей щоб заплатити за її навчання, то вони розраховувалися сільськогосподарською продукцією, якої мало вистачити для харчування дитини. Одяг дітям купували батьки, шкільної форми не було.

Шкільний колектив учнів поділився на дві частини: діти із заможних родин та діти робітників, ремісників та бідних селян. Заможні родини робили додаткову плату за навчання і їхні діти отримували кращі умови проживання. У неділю батьки могли забирати своїх дітей на декілька годин для прогулянки по місту.

Кінець ХІХ століття став періодом виникнення перших навчальних закладів для сліпих дітей. Слід зазначити, що нестачі учнів училищ для сліпих в Україні не було, навпаки - виникала необхідність у відкритті нових закладів. Щодо Росії, то там дійсно існувала проблема із наповненням закладів такого типу. Костянтин Карлович Грот у власних працях говорив про те, що батьки сліпих дітей не бажали віддавати їх до школи і тому доводилося їх вмовляти. З цим явищем зустрівся і Віктор Гаюї в свій час у Парижі. Щодо України, то ідея навчання сліпих була сприйнята суспільством з розумінням. Одним із найвідоміших спеціальних навчальних закладів було Харківське училище для сліпих. В училищі деякий час існували тимчасові правила. Згідно них, до училища приймалися діти, які мали невиліковну сліпоту на обидва ока, вік яких від 7 до 11 років включно,а також здатність до навчання та відсутність інших психофізичних вад розвитку. Остаточному зарахуванню дитини в училище передував випробувальний термін (1-2 місяці). Якщо протягом цього терміну виявлялося, що дитина неспроможна навчатися, то вона поверталася до батьків, чи до опікуна. Після закінчення дитиною курсу навчання батьки зобов’язувалися забрати її.