Сторінка
1
Не викликає суперечок, що інтелектуальний потенціал суспільства зростає. Це зумовлює зміни й у практиці навчання. Пріоритетним виявляється той напрямок, у якому реалізуються всі можливі інтелектуальні засади дитини, розвиток яких сприяє її розумовому зростанню.
"Розум – це добре організована система знань" – писав видатний педагог К.Д.Ушинський. І формування розумових умінь та навичок це важкий і багатогранний процес, який потребує неабияких зусиль. Першочергово це відбувається в дошкільному віці, але найбільшого розвитку набуває в школі. Тут в процесі навчання, учнів вчать мислити, тобто з урахуванням їхніх природних особливостей забезпечують засвоєння ними прийомів розумової діяльності, які в подальшому допоможуть їм самостійно здобувати знання, розвивати інтелект.
На практиці, педагоги часто вдаються до такої ілюзії: що формування і розвиток мислення учнів, якесь спеціальне завдання, немовби додаткове до основної мети навчання: дати школярам необхідні знання, сформувати в них учбові уміння і навички.
Складається враження, що знання накопичуються якби самі -по –собі, уміння і навички формуються поруч з ними, але паралельно цьому йдуть процеси розвитку мислення та інтелектуальних здібностей. Проте, це не так. В процесі формування упорядкованої репрезентативної системи знань постійно співставляються і співвідносяться один з одним різні факти. Вони узагальнюються і диференціюються, входять в різні ланцюги причинно-наслідкових зв’язків, що призводять до найбільш ефективного засвоєння знань, розвитку мислення, що формує інтелект дитини.
На сучасному етапі розвитку педагогічної науки в Україні, формування інтелектуальних здібностей учнів посідає одне з чільних місць методичної діяльності вчителя. Адже величезне інформаційне навантаження на учнів зростає з року в рік. Тому формування в учнів навичок синтезу та аналізу, порівняння та узагальнення, розвитку критичного мислення допоможе вирішити дану проблему, що є актуально для вітчизняної освіти.
Об’єктом даної роботи є педагогічний процес по формуванню інтелектуальних здібностей учнів.
Предметом – методологічні технології впливу на формування інтелектуальних вмінь та здібностей.
Питання розвитку та формування інтелектуальних вмінь і навичок умовно можна поділити на два аспекти: педагогічний і психологічний. Даний напрямок добре вивчено і розроблено в зарубіжній літературі. Це пов’язано з тим, що на Заході психологія як наука розвивалась швидше і краще ніж у нас. Тому питання інтелекту з психологічної точки зору розроблено і вивчено досить суттєво в зарубіжній науці.
Сьогодні досить обширно і ґрунтовно розробляється тема формування та розвитку інтелектуальних вмінь учнів. Багато уваги приділяють цій темі вчені методисти та вчителі-практики. В останні роки в журналах "Педагогіка і психологія", "Рідна школа", "Преподавание истории в школе" , "Історія в школах України" з’являються статті з даної теми як загальнотеоретичного характеру, так і конкретні пропозиції і розробки уроків в цьому напрямку.
Джерельною базою даного дослідження є програмні освітні документи розроблені Міністерством освіти і науки України та Академією педагогічних наук.
Для кращого розкриття теми перед роботою було поставлено ряд завдань:
- підбір та аналіз джерел і літератури;
- дослідити педагогічні та психологічні основи формування інтелекту;
- проаналізувати розвиток інтелектуальних здібностей учнів засобами історії;
- висвітлити процес формування мислення як основного фактору інтелектуального зростання;
- розгляд прийомів активізації інтелектуальної діяльності учнів на уроках історії.
Практичне значення роботи полягає в тому, що результати даного дослідження можуть бути застосовані на уроках історії при розробці методичних рекомендацій для вчителів-істориків.
Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.
У першому розділі розкриваються теоретичні засади інтелектуальних вмінь та навичок. Другий – присвячений висвітленню методичних прийомів і засобів впливу на формування інтелектуальних вмінь учнів. В третьому розділі викладаються практичні засади формування інтелектуальних вмінь учнів у процесі викладання історії.
Педагогічні та психологічні основи формування інтелекту
У широкому контексті під поняттям інтелект розуміють усю пізнавальну здатність людини – відчуття, сприйняття, пам’ять, уявлення, мислення ; у вузькому – загальну здатність індивіда пізнавати світ і розв’язувати проблеми, що визначають успішність у певному виді діяльності. До цього також можна додати житттєві уявлення про інтелект як здатність розв’язувати проблему "про себе" , без спроб та помилок. Найчастіше інтелект уявляють як загальну характеристику поведінки, що зумовлює успішну адаптацію до нових життєвих умов.
У наукових дослідженнях ( переважно зарубіжних) поняття "інтелект" зустрічаємо в багатьох контекстах: академічний інтелект, біологічний, вербальний, невербальний, соціальний, генетичний, психометричний , практичний, емоційний та ін. На жаль, вітчизняні психологи до останніх десятиріч майже не вживали цього терміна – замість нього фігурували поняття " мислення" або "розум". Однією з причин може бути відмова від тестування IQ (індексу інтелекту). Тож саме закордонний досвід дає нам різноманітні підходи до цього феномена.
Протягом ХХ століття існувало кілька напрямків з’ясування природи інтелекту, а саме його розглядають:
у біології – як мисленнєву силу, завдяки якій людина свідомо пристосовується до нових ситуацій;
у педагогіці – як навченість (Б.Скіннер, Е.Торндайк, Дж. Уотсон);
у психології – як сукупність або "сумарний" показник здібностей (прихильники структурного підходу), як результат процесу соціалізації та як сукупність процесів перероблення інформації.
Зупинімося на найвідоміших та найцікавіших моделях. Як побачимо далі, принцип їхньої побудови може бути ієрархічним, факторним та монометричним.
На думку Ю.Г.Айзенка, можна говорити про різні концепції інтелекту – біологічну, соціальну, психометричну, але вони лише відповідають його різноманітним структурним рівням. Фундаментальним є генетично зумовлений біологічний інтелект, рівень якого де термінується впливом наслідування (70 %) та середовища (30%).
Біологічний зміст інтелекту визначається за індивідуальною швидкістю перероблення інформації і характеризується трьома основними параметрами – швидкістю, наполегливістю, кількістю помилок.
Незважаючи на велику цінність робіт Айзенка з розроблення тестових завдань, суперечливим є недооцінка середовища як фактора формування інтелекту. За оцінками дослідників, на частку середовища в детермінації загального інтелекту припадає 30 – 35 % загальної фенотипової дисперсії, а на частку взаємодії середовища і генотипу – 20%. Найсильніше впливає середовище на невербальний показник інтелекту, сенсомоторні здібності, сприйняття, пам’ять .