Сторінка
5

Політико-правові засади утвердження української мови як державної в Україні

У проекті окреслено всі моменти, що забезпечують, з одного боку, захист української мови як державної, а з іншого – сферу застосування інших мов для забезпечення їх вільного розвитку. Відповідні вимоги мають ставитися до службовців, депутатів усіх рівнів, ЗМІ, навчальних та освітянських закладів. У разі порушення зазначеного законодавства доцільно вживати заходів морального, дисциплінарного та економічного характеру. Звичайно, це вимагає внесення відповідних змін та доповнень до чинного законодавства України.

Для того, щоб визначити і впровадити у життя певне явище, треба визначити його основоположні ідеї – принципи. Саме таким шляхом пішов законодавець при створенні законопроекту “Про мови в Україні”, визначивши у вступній частині основні принципи мовної політики в Україні. Згідно з ним мовна політика в Україні базується на визнанні та повазі мовного самовизначення і мовних уподобань громадян. Мета мовної політики – гарантування дбайливого ставлення до всіх поширених в Україні культурно-мовних традицій без будь-якої дискримінації, забезпечення соціально-прийнятних і виправданих форм використання мов у сферах державного управління, ділового спілкування та професійної діяльності [11]. Проаналізувавши преамбулу цього законопроекту, можна зробити такі висновки: у ньому визначаються принципи мовної політики в Україні, обов’язки держави щодо забезпечення пріоритету конституційних прав громадян на вільне використання мов, нормативні та організаційні засади діяльності державних органів у мовній сфері; перевага певною мірою надається державній мові, але з мов національних меншин законодавець вирізняє російську мову.

Згідно зі ст. 1 “Основні принципи мовної політики” мовна політика базується на основі визнання та поваги мовного самовизначення і мовних уподобань громадян. Самовизначення – це вільний вибір особою мови для постійного користування. Уподобання – особисте позитивне ставлення (у даному разі – до мови спілкування). Отже, держава з повагою ставиться до вибору людиною мови спілкування незалежно від спонукальних мотивів.

У цій статті законопроекту зазначено, що метою мовної політики є гарантування дбайливого ставлення до всіх поширених в Україні культурно-мовних традицій. Проте, виникає питання: що саме законодавець розуміє під культурно-мовними традиціями? Адже для правильного розуміння тексту треба дати єдине визначення термінів, які у цьому законі використовуються. Метою мовної політики також є усунення дискримінації у ставленні до культурно-мовних традицій. Для України це питання особливо болюче, адже протягом багатьох років українська мова була заборонена для використання.

Важливою для розуміння правових засад мовної політики є ст. 2 “Мовні права людини в Україні”, де закріплюється положення про те, що кожний громадянин, незалежно від національності та етнічної самоідентифікації, місця проживання, політичних, релігійних чи інших переконань, статі, соціального походження, майнового стану, має право вільно користуватися, вивчати та підтримувати розвиток будь-якої мови. У жодному нормативно-правовому акті не зустрічається вищезазначене положення, згідно з яким враховується не лише походження особи, а й її самоідентифікація, самовіднесення до культури чи нації, право не лише користуватися, а й вивчати та підтримувати будь-яку мову.

На нашу думку, недоліком цієї статті є те, що не зазначається право іноземних громадян (осіб без громадянства, біженців) вільно користуватися будь-якою мовою, вивчати та розвивати будь-яку мову. В умовах утвердження плюралізму думок у різних сферах суспільного життя не є винятком і політика держави у галузі мов та захисту прав громадян у мовній сфері. Конституція України закріпила право громадян вільно використовувати мову, яку вони вважають необхідною. Стаття 3 законопроекту “Мовні групи” визначає поняття, умови існування, способи утворення мовних груп. Мовними групами вважаються групи громадян, які користуються переважно однаковою мовою у державі в цілому або в її окремих адміністративно - територіальних одиницях. Також у цій статті закріплюється право громадян самим визначати свою належність до тієї чи іншої групи, добровільно об’єднуватися у громадські організації для задоволення і колективного захисту своїх культурно-мовних прав і потреб.

Відповідно до ст. 4 “Захист прав громадян у мовній сфері”, всебічний розвиток і функціонування державної мови при одночасному вільному розвитку і використанні російської мови, інших мов національних меншин є найважливішим фактором збереження і розвитку духовної культури і культурно-історичних традицій українського народу.

На нашу думку, це положення цілком відповідає демократичним принципам мовної політики України. Проте, виокремлення з-поміж мов національних меншин однієї порушує принцип рівноправності мов і етнічних груп, що становлять у своїй сукупності та єдності одну політичну націю. У цій статті обидві частини суперечать одна одній: у першій, нарівні з державною мовою, виділяється іноземна – російська мова, а в другій говориться про те, що “створення в суспільстві атмосфери мовної винятковості та нетерпимості розцінюється як замах на фундаментальні права громадян і розглядається як злочин, що підриває основи державності України”. Тому необхідно, на нашу думку, вилучити згадку про російську мову.