Сторінка
4

Політико-правові засади утвердження української мови як державної в Україні

Приводом для розгляду справи стали два конституційних подання народних депутатів України відносно офіційного тлумачення окремих положень ст. 10 Конституції України щодо обов’язковості застосування державної мови органами державної влади і місцевого самоврядування, їх посадовими особами, а також у навчальному процесі в державних навчальних закладах України.

Останнім часом у ЗМІ Росії та України з’явилися повідомлення про негативну реакцію деяких офіційних установ і представників владних структур РФ на рішення Конституційного Суду України про тлумачення ст. 10 Конституції України щодо порядку застосування державної мови в органах державної влади, місцевого самоврядування та навчальних закладах. Серед цих голосів пролунала заява від Уповноваженого з прав людини в РФ. Адже вже декілька років діє двосторонній Договір між цими інституціями про співробітництво у сфері захисту прав і свобод громадян України та РФ. Цей Договір передбачає проведення як регулярних консультацій з питань захисту прав людини, так і зобов’язання “повідомляти одне одного про всі відомі випадки порушення прав і свобод громадян Російської Федерації на території України та громадян України на території Російської Федерації”. За час дії Договору від Омбудсмена Росії не надійшло жодного звернення з питань дискримінації російської мови в Україні. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вважає, що деякі офіційні установи РФ, а саме інституція у захисті прав людини та МЗС, вийшли за межі своєї компетенції, тим самим фактично безпідставно втрутилися у внутрішні справи суверенної держави.

На думку Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України, рішення Конституційного Суду України щодо сфери застосування державної мови жодним чином не обмежує права російськомовних громадян у вільному використанні російської мови. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звертає увагу, що численна російська національна меншина в Україні і українська – в РФ мають бути могутнім чинником взаєморозуміння, зміцнення дружби та поглиблення співробітництва двох держав і народів. Тим більше, що Договір між Російською Федерацією і Україною, на який посилаються російські дипломати, передбачає рівні можливості й умови для збереження і розвитку мовної та культурної самобутності як росіян в Україні, так і українців у РФ.

Для задоволення етнокультурних потреб російськомовних громадян в Україні діють понад 3 тис. дитячих дошкільних закладів, близько 5 тис. державних загальноосвітніх шкіл.

Натомість, для задоволення культурно-мовних потреб мільйонів українців у Росії не створено жодного державного дошкільного чи навчального закладу, жодного театру, бібліотеки, газети, журналу, телепрограми. До того ж, у Росії час від часу роздмухується антиукраїнська істерія, застосовуються принизливі методи тиску на українську еміграцію, нехтуються гуманістичні засади міждержавного Договору про дружбу, грубо порушуючи права національних меншин. Захисники прав і свобод людини ніколи не повинні забувати про те, що права людини мають бути над кордонами, політичними уподобаннями та національними ознаками [8].

Перша спроба окреслити загальні підходи до процедури встановлення рівня знання державної мови була здійснена у зв’язку із тим, що у Законі України “Про громадянство України” однією з обов’язкових умов прийняття до громадянства України було визнано володіння українською мовою. У п. 5 Положення про порядок розгляду питань, пов’язаних із громадянством України, від 31 березня 1992 р. зазначалося, що рівень знання заявником української мови визначається працівниками органу внутрішніх справ разом із представником навчального закладу чи органу освіти, уповноваженого виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів. Але із прийняттям Указу Президента України від 6 липня 1997 р. “Про заходи щодо поліпшення організації розгляду питань громадянства” це положення втратило чинність.

З метою впровадження української мови в усі сфери суспільного життя, у 1999 р. розроблено проект Закону України “Про розвиток і застосування мов в Україні”. У ньому зазначено, що українська мова як державна є основним засобом спілкування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, обов’язковою для застосування в діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, установ і організацій, підприємств незалежно від форм власності. Працівники державних установ зобов’язані володіти українською мовою в обсязі, необхідному для виконання ними службових обов’язків, та користуватися нею під час їх виконання [9]. Робота над цим законопроектом триває. Він відповідно до Конституції України, встановлює загальні принципи мовної політики, правові та організаційні засади розвитку і застосування державної мови та мов національних меншин України, права громадян на користування рідною мовою. Передбачено також, що заходи захисту і розвитку мов національних меншин не повинні звужувати сферу застосування державної мови або зменшувати необхідність її вивчення. Ця позиція цілком кореспондується з Європейською хартією регіональних мов або мов меншин, яку нерідко беруть у спільники опоненти концепції пріоритетного розвитку української мови як державної. Досить важливий у законопроекті розділ про юридичну відповідальність за порушення законодавства України.

У ст. 1 “Основні терміни” дається визначення основних понять:

- державна мова України – мова етнічної більшості українського народу – українська, яка є обов’язковою для використання в усіх сферах суспільного життя на всій території України;

- мовна політика України – політика держави, спрямована на забезпечення належних умов функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання мов національних меншин України.

У ст. 4 “Розвиток і захист державної мови та мов національних меншин України” зазначено: “Держава дбає про розвиток і престиж державної мови, підвищення мовної культури, створює умови для збереження пам’яток писемності Українського народу. Забороняються публічне приниження чи зневажання, умисне спотворення державної мови, мов національних меншин України в текстах офіційних документів, засобах масової інформації, пропаганда дискримінації й ворожнечі на мовному ґрунті”. У розділі 9 цього проекту “Відповідальність за порушення законодавства України про мови” вперше визначено види порушень законодавства про мови, а в ст. 32 передбачена відповідальність за порушення законодавства України про мови (дисциплінарна, адміністративна, кримінальна) [10] .