Сторінка
6

Політико-правові засади утвердження української мови як державної в Україні

Стаття 5 “Державна мова України”, відповідно до Конституції України, закріплює українську мову в Україні як державну. Оскільки Україна є учасницею багатьох міжнародних договорів, то важливо визначити, якою є мова міжнародних документів, що підписуються відповідно до законів. У ст. 6 “Офіційні мови та порядок їх використання” зазначено: “Офіційними мовами в Україні є мови, які визнаються робочими мовами органів державної влади та органів місцевого самоврядування, використовуються у службовому спілкуванні, веденні документації та діловодстві, при проведенні офіційних засідань, а також у відносинах з громадянами. Офіційними мовами на всій території України є українська та російська мови”. Закріплення за російською мовою статусу офіційної мови суперечить не тільки логіці цього законопроекту, Конституції України (за якою державною, без введення поняття офіційної, є лише одна мова – українська), а й національним інтересам України.

Під час обговорення цього законопроекту та прийняття Закону України “Про мови в Україні” необхідно закріпити лише одну мову як мову офіційного діловодства – українську.

Аналіз процесу утвердження української мови як державної в Україні свідчить, що цей процес багато в чому гальмується через відсутність дійових механізмів забезпечення реалізації відповідного законодавства. Щодо забезпечення мовних прав своїх громадян, Україна належить до найдемократичніших держав світу. Конституція України заклала підвалини мовної політики нашої держави. Проте положення статей 10 і 11 Основного Закону залишаються декларацією, бо належним чином не підкріплені механізмом реалізації.

Це стосується і Державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004 – 2010 рр., затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 2 жовтня 2003 року. Її метою є створення належних умов для розвитку і розширення сфери функціонування української мови, виховання шанобливого ставлення до неї, формування патріотизму у громадян України. Основними завданнями Програми є зміцнення статусу української мови як державної та всебічний розвиток і розширення функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Проте, вагомих зрушень щодо реалізації Програми у державі не спостерігається [12].

2 вересня 2002 р. була схвалена і підписана міським головою м. Києва О.Омельченком “Міська комплексна Програма заходів щодо розвитку і функціонування української мови у м. Києві на 2002 – 2005 роки. “Українська мова в українській столиці”. Ця Програма була підготовлена на виконання ст. 10 Конституції України, рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. у справі застосування української мови, а також постанови Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1997 р. “Про всебічний розвиток і функціонування української мови”. Багато хто привітав появу цієї Програми, пов’язуючи з нею надії на те, що вдасться переламати вкрай несприятливу ситуацію, яка склалася у мовному питанні не лише у Києві, а й у цілому в державі. Проте, як зазначає київський оглядач Т.Марусик, замість звіту про виконану роботу присутні почули лише інформацію про те, що робота із систематизації заходів, які здійснювалися впродовж семи років, була виконана у 2002 р., а в Програмі є ряд надто цікавих заходів, та від слів до діла довго ще чекати [13].

Мовна політика здійснюється не лише державою, а є складовою політичної діяльності партій. Так, В.Медведчук у статті “Духовні чинники державотворення” відзначає, що активна гуманітарна політика нашої держави, яка спирається на науково обґрунтовану концепцію розвитку національної культури, сприятиме тому, що українська мова утвердиться як державна, як мова інтелектуального і культурного життя усього суспільства, мова, що адаптує для нього культурну реальність світу. Зрозуміло, що зробити це вдасться за умови потужної матеріальної і моральної підтримки з боку держави, сприяння розвитку книговидавничої справи, національного телебачення, кіномистецтва, театру. Шедеври світової філософської і художньої літератури, наукові видання, енциклопедична й довідкова література у перекладі українською мовою повинні стати доступними широкому колу читачів в Україні. Якщо до цього додати реальну можливість отримати в Україні якісну освіту українською мовою, прогресуючий розвиток вітчизняної науки та інші складові, які формують культурне середовище, то проблема “двомовності” втратить гостроту сама собою.

У суверенному українському культурному просторі, який є органічною частиною європейського і світового цивілізаційного простору, мають вільно, безконфліктно, гармонійно розвиватися суто національна українська культура та культури всіх етносів, які становлять український народ, і спільними зусиллями формувати відкриту світові сучасну українську культуру, яка активно взаємодіє з іншими культурами і без якої палітра світової культури втрачає багатство та різнобарвність [14]. І це є позицією не лише В.Медведчука, а й очолюваної ним партії.

Щоб визначити найвірогідніший сценарій формування мовної політики на найближче майбутнє, слід розглянути:

1) наскільки зміниться середовище, яке висуває вимоги до її формування;

2) чи зміняться позиції та потенціал впливу ключових суб’єктів мовної політики, чи їхній склад залишиться незмінним.

Щодо середовища, то підстав припускати його суттєву зміну немає. Головною тенденцією еволюції середовища можна назвати посилення регіональної диверсифікації за ознакою функціонування мов у повсякденному спілкуванні. У разі її збереження виникатиме дедалі більше підстав для закріплення існуючого нині де-факто диверсифікованого підходу до впровадження мовної політики в регіонах.