Сторінка
1

Психологічні особливості взаємин батьків і дітей

План

Вступ 2

1.Соціально-психологічні засади становлення зростаючої особистості в сі-

м`ї.

1.1 Сім`я і її роль у вихованні дитини .5

1.2 Психологічні особливості взаємин між батьками і дітьми .11

2.Профілактична робота та просвіта батьків 20

2.1 Методики визначення сімейної ситуації(додатки) 28

Висновки 30

Список використаних джерел 31

ВСТУП Сім`я – клітинка соціального організму, яка живе з ним у єдиному ритмі, відображає, мов краплина води, і великі ідеї, і велику загальну мету.

Сама дійсність є нашим добрим співучасником у вихованні дитини. Але батьки повинні вміти максимально використовувати її співучасть і докладати додаткових зусиль до того, щоб сформувати в дитини прагнення бути колективістом, патріотом, громадянином своєї Батьківщини.

Нам зрозуміло, що духовне обличчя нашого молодого сучасника значною мірою обумовлене безліччю різних явищ нашого сьогоднішнього буття. І мабуть, найбільша складність полягає в тому, що зв`язок аж ніяк не прямолінійний. Як це не парадоксально, не тільки недоліки або прикрі помилки, а й позитивні зрушення в економічному й соціальному житті викликають, якщо вчасної не враховувати, неабиякі складності й труднощі в дуже делікатній справі виховання.

Вихователь, чи учитель, чи то хтось з батьків, повинен знати і враховувати нові соціальні й економічні явища, що можуть впливати на формування особистості дитини.

Сфера морального впливу родини на дитину практично така ж широка, як і діапазон суспільного виховання. Проте в неї є обов`язки, які притаманні їй значно більше, ніж, скажімо, школі. До них перш за все належать виховання почуттів, емоційна культура дитини.

Величезна роль родини в духовному становленні людини зрозуміла. Зви-чайно,дитина - завжди одночасно або послідовно член кількох колективів, які

впливають на неї: класного, шкільного, вона учасник гуртка чи спортивної секції, входить до компанії ровесників, вона житель міста. У дитинстві і юності хлопці й дівчата можуть змінювати чимало з цих великих чи малих товариств. Незмінним залишається лише один колектив – родина. Перша причина особливої ролі родини у вихованні - стійкість, сталість, довгочасність її впливу. Друга - її різнобічність. Родина - справжній університет людських стосунків. І навчання це особливо міцне й дійове ще й тому, що не тільки і не стільки проходить через холодний аналіз розуму, а сприймається чуйним і вразливим дитячим серцем, якому властиво на відміну від розумової пам`яті нічого не забувати, приносити інколи через усе життя спогади про перші радощі, горе, несправедливості й образи.

Не менш важливе й інше. Світ родинних, емоційно-моральних вражень набуває чарівної здатності сприймати чи не сприймати, забарвлювати у свої особисті кольори все багатство і різноманітність інших впливів, які йдуть від школи, кіно, радіо, газет, від друзів.

Просто сучасну родину, її проблеми - великі й малі - піде мова у цій частині книжки. Про духовні цінності й моральний клімат. Про методи сімейного виховання й ті, на перший погляд незначні деталі повсякденного спілкування, в яких народжується взаєморозуміння, йде важкий і радісний процес виховання Людини.

Підвищення життєвого рівня родини - одне з найбільш значних і радісних явищ нашого життя. Нема потреби наводити цифри, які характеризують зростання матеріального добробуту. Вони добре відомі. Ми звикли до них і часто перестаємо помічати за сухими статистичними даними значно переконливішу динаміку людських доль.

Аскетизм наш і пізніше воєнних та повоєнних поколінь був вимушений. Ми не підносимо його до рангу достоїнства. Ми радіємо, що наші діти стали жити незрівнянно краще. Разом з тим не можна не помітити, як у деяких родинах, особливо в тих, де внаслідок недостатньої освіти вад виховання чи особливостей середовища інтелектуальна й моральна основа не досить висока, зростання життєвого рівня породжує побічні явища: загострений, дріб`язковий практицизм , зведений до самоцілі, культ речей і породжений ним особистий і соціальний егоїзм.

Нас уберігає від цього велич мети суспільства, що неминуче трансформується і в особисті перспективи кожного з його дорослих і зовсім ще юних громадян.

Проте не рахуватися з окремими рецидивами побутового меркантилізму й соціального егоїзму в декого з молодих людей не можна.

Не можна тому, що старі звички, звичаї, прагнення здатні пережити ті виробничі відносини, на основі яких вони тільки й могли з`явитися, і деякий час, через традиції, певну інертність людської психіки, спроможні жити самостійним життям, тоді як умови, за яких вони виникли, відійшли в минуле.

Прояви побутового меркантилізму серед деякої частини нашої молоді мають суб`активні й з першого погляду невинні причини. Ми маємо на увазі насамперед батьківську любов.

Ставлення батьків до дітей визначається двома головними мотивами - батьківською любов`ю і соціальним обов`язком. У нашому суспільстві вони не суперечать одне одному, бо любити дитину - означає бажати їй щастя, а в наших уявленнях бути щасливим рівнозначно бути максимально корисним суспільству.

Проте ці два мотиви можуть перебувати в різних відношеннях. Трапляється, що батьківська любов перетворюється в невтримне догоджання примхам дітей, потурання їхнім вередуванням та егоїстичним замашкам. І найчастіше це буває тоді, коли дитинство батьків було важким і безрадісним. Повторюючи своє життя в дітях, вони ніби намагаються з лишком доповнити його щастям, яке пройшло повз них, радощами, які не випали на їхню долю.

Батьківська любов - святе почуття. Найчастіше люблячих батьків вона приводить до гірких парадоксів, до інертності, викликаної надмірною опікою, пасивності, втрати ініціативи, байдикування. А інколи до юнацького протесту, бунту проти міщанського укладу батьків, які нічого не шкодують для них, ідуть на все, проти звички поводитись так само, схилятись перед культом речей, одягу, грошей, власної дачі, автомашини й усякого іншого рухомого і нерухомого майна.

Саме культом. Адже для людини з достатньо розвинутою суспільною свідомістю все це приємні, необхідні, корисні предмети, зручності, що допомагають їй виконувати головну справу свого життя, те, в чому вона бачить покликання, - служити суспільству. Для громадянина із слаборозвиненою суспільною свідомістю все це набуває іншого особистого змісту, стає метою існування, заради якої можна вдатись до обману, підлості та порушення закону.

1.1Сім`я і її роль у вихованні дитини.

Сім`я, як і будь-яка інша група, набуває усіх характеристик, властивих малим групам. Проте є певні особливості, які вирізняють її з-поміж інших, а саме її поліфункціональність або комплексність функцій (серед яких є репродук-тивна і виховна) як вияв активності, життєдіяльності сім`ї. У сім`ї людина переживає усю палітру почуттів у повну силу: самодостатності, єдності та цілісності, можливість сприймати і творити власний світ з любов`ю, що є поштовхом, імпульсом для прояву закладеного в людині. Почуття любові може проявлятися різнопланово, проте лише у стосунках чоловіка і жінки воно дає можливість повного пізнання світу і повної реалізації. Народження і виховання дітей дарує подружжю впевненість у тому, що все набуте-осо-бистісний, духовний та соціальний досвід – буде кому передати. Принципи любові, відтворення та наступності складають сутність буття людини і реа-лізуються через особистісно-значущу взаємодію членів сім`ї, батьків між собою та з дітьми. Особливої актуальності ця взаємодія набуває у процесі входження дитини у соціальний контекст, становлення її як соціальної істо-ти. Розвиток і становлення особистості у батьківській сім`ї відбувається у трьох взаємопроникаючих площинах: соціальній(склад та структура сім`ї, про-фесійний та соціальний статус батьків, рівень їх освіти, матеріальне забезп- ечення сім`ї), власне психологічній ( індивідуальні та психофізіологічні особ-ливості всіх членів сім`ї, їх психологічні потреби і проблеми) та соціально-психологічній(стосунки між поколіннями та всередині них). Зважаючи на особливості становлення зростаючої особистості у сім`ї та труднощі, які можуть при цьому виникнути. Проблема виховання особистості не є новою, проте актуальність не тільки не зменшується, а навпаки зростає. Про це сві-дчить чисельність наукових сучасних праць, послань з минулого, в яких їх автори намагаються вирішувати різноманітні питання, пов`язані із сімейним вихованням. У період Античності вчені намагалися обгрунтувати роль у виборі моральних критеріїв поведінки. Піфагор – визначний математик, філо-соф, психолог- навчав: не гонись за щастям, воно завжди знаходиться у тобі самому; намагайся перш за все бути мудрим, а вченим- коли будещ мати ві-льний час; не привчайся жити у розкоші; всі люди знають, чого вони хочу-ть, але мало хто знає, що йому потрібно. Демокрит (біля 460-370рр. до н.е.) стверджував, що моральні принципи не даються від народження, а є резуль-татом виховання. Виховання повинно дати людині три дарунки: добре мис-лити, добре говорити і добре робити. Діти, що виросли в неуцтві, продовжує Демокрит, схожі до танцюючих між мечами, поставленими вверх лезами. Во-ни гинуть, якщо при стрибку не потрапляють у те єдине місце, де варто по-ставити ноги. І неосвідчені люди, ухиляючись від вірного прикладу, звичайно гинуть. Сам Демокрит вважав виховання настільки важкою спра-вою, що свідомо відмовився від шлюбу і не мав дітей. Великих зусиль слід докласти батькам, вважав мислитель, щоб виховання дало добрі плоди, у ви-падку невдачі – горе батьків незрівнянне ні з яким іншим. Не втрачає ак-туальності концепція виховання та навчання Сократа(469-399рр. до н.е.), який ціною власного життя і на прикладі власного життя заповів своїм учням і нащадкам зразок моральної чистоти. Абсолютне знання, вважав учений, хоча й існує об`єктивно, неможливо передати людині в готовому вигляді, так са-мо як і ставлення до нього, до етичних норм і понять. Ці почуття можна лише розвивати із зародків, що є в душі у кожного. На думку Сократа, іс-тина існує в душі кожного з народження, хоч розум і не усвідомлює цього. При цьому розвивати необхідне знання повинна сама людина, а вчитель тіль-ки допомагає у цьому процесі. Сократ одним з перших підняв питання про необхідність розробки методу, який би допоміг актуалізувати ті знання, які вже закладені в душі людини. Він вважав, що такий метод заснований на діалозі вчителя й учня, при якому вчитель спрямовує мисленнєвий процес уч-ня, допомагає йому усвідомити необхідне рішення конкретної проблеми, під-водить до самостійного відкриття істини, до потрібних висновків. Це була перша спроба розробки технології проблемного навчання, оскільки перед уч-нем ставили конкретну проблему у аигляді запитання- твердження(або запере-чити його), наводячи правильну відповідь системою запитань. Велику увагу приділяв вивченню індивідуальних здібностей дітей Платон(428-348рр до. н.е) Ці знання важливі не лише для розвитку їх моральності, але й для аналізу професійної ідентифікації, так само, як і формування понятійного мислення і свідомої регуляції поведінки, є одним із клюових у теорії колективного ви-вання Платона (праця „Про державу”). Платон стверджував про необхід-ність профвідбору і тестування дітей. Вже у рвнньому віці можна визначити не лише інтелектуальний рівень, але й здібності дитини і здійснювати вихо-вання згідно її признвчення. Для цього потрібно вивчати особливості душі кожної дитини, виявляючи якості мудреця, воїна чи ремісника. Окрім спос-тереження за поведінкою та схильностями дитини у процесі навчання, Платон вважав за необхідне брати до уваги уподобання та самозвіти самих дітей, які повинні усвідомлювати свої здібності і нахили. Але привчати до усвідомлення себе і формувати цю адекватну самооцінку важливо змалку, ро-зповідаючи дітям зміст тих чи інших видів діяльності. Платон досить жорс-тко обмежував роль мистецтва. Вважав, що воно приносить не лише добро, але й шкоду, оскільки впливає на емоційну сферу людини і цим послаблює вольову регуляцію поведінки. Більше цього, він пропонував здійснити відбір казок, міфів, легенд, які розповідаються дітям вихователями, щоб невдалими прикладами не зіпсувати їх. Про необхідність виховання і співвідношення педагогічних методів з рівнем психічного розвитку дитини говорив Аристо-тель(384-322рр. до н.е.). Підкреслював, що знання як таке не робить людину моральною. Моральна поведінка формується у реальних вчинках. Тому так важливо з дитинства спрямовувати поведінку дитини, формувати не лише її дії, але й ставлення до них. Не менш важливим є індивідуальний підхід до дитини, врахування комплексу її індивідуальних особливостей. Підкреслював також, що жодну рису неможливо змінити з допомогою звички,”як камінь, що від природи рухається вниз, навряд чи зможе звикнути рухатися дого-ри.”