Сторінка
1

Теорія поетапного формування розумових дій. П. Я. Гальперін (1902 — 1988)

П.Я.Гальперіл — вітчизняний психолог радянського періоду, відомий своєю концепцією поетапного формування розумових дій, що була вик­ладена у книзі "Основні результати досліджень з проблеми формування розумових дій та понять" (1965).

Однією з центральних психологічних проблем Гальперін вважав про­блему психологічної відмінності між знаряддям (у людини) і засобом (у тварин). У достеменному відношенні суб'єкта і знаряддя на перший план виступає таке питання: що являє собою ця річ — засіб для того, хто за неї береться? Якщо, для нього це річ, в якій не фіксовано спосіб дії, то, природно, що річ дістане логіку такої дії від самого суб'єкта. Якщо, навпаки, ця річ виготовлена з певною метою та вимагає певних способів застосування, то суб'єкт, перед яким вона виступає таким чином і який заради цих знаряддєвих властивостей до неї звертається, підкоряється об'єктивним вимо­гам системи операцій, фіксованих за знаряддям.

Те, як виступить засіб перед суб'єктом: чи у вигляді допоміжного, що є простим продовженням передніх кінцівок, чи у вигляді достеменного зна­ряддя, яке фіксує "в собі" операції суспільного користування ним, залежить від дійсності, до якої належить індивід. Тварина використовує знаряддя як природні речі, тоді як навіть у природних речах людина бачить їх можливе знаряддєве застосування. Подібні відмінності можна спостерігати вже в освоєнні найпростіших знаряддєвих операцій людиною в онтогенезі, на­приклад, в оволодінні такою звичною для нас навичкою користування лож­кою. Спочатку дитина намагається схопити ложку якомога ближче до її “робочого кінця", різким рухом піднімає її косо знизу вгору, і, як правило, весь вміст ложки виливається. Дитина сприймає ложку лише як продовжен­ня своєї руки і лише згодом засвоює прийоми специфікованого користуван­ня ложкою як знаряддям.

Знаряддєві операції, таким чином, — це система рухів знаряддям, спрямованих на предметне застосування цього знаряддя відповідно до конкретної мети.

У теорії Гальперіна чітко розділяються орієнтуюча частина дії та її виконавча частина: "саме орієнтуюча частина в першу чергу відповідає за хід (процес) научіння та якість його результатів". Щоб сформувати у дитини уявлення про те, що і в якій послідовності потрібно робити, необхідно спо­чатку побудувати певний "алгоритм" виконання завдання, тобто схему орієнтуючої основи дії, та дати її дитині у вигляді не тільки усних вказівок та пояснень, як це зазвичай буває, а у зовнішній, "матеріалізованій" формі, наприклад, у вигляді картки, на якій все розписано.

Дитина має не просто завчити необхідні формулювання, їй необхідно навчитися правильно виконувати необхідні дії за цим алгоритмом. Власне, "заучування" прийде саме, навіть непомітно для дитини. Але як здійснити це научіння?

Спочатку дитина активно користується карткою, в якій записана "перспектива виконання" всієї дії: що робити, як саме і що має бути от­римане в результаті. Дія на цьому етапі максимально розгорнута і вико­нується фактично з опорою на зовнішні допоміжні засоби, тобто в ма­теріальній, або матеріалізованій, формі.

Через певний час для дитини зовнішній засіб організації її діяльності стає непотрібним: вона завчила послідовність організації діяльності — і не просто у словесних формулюваннях, а на рівні розуміння своїх дій, смислу кожної з них. На цьому етапі вчитель вимагає від дитини попереднього проговорювання вголос кожного кроку розв'язання задачі (етап голосного мовлення). Виявляється, якщо проминути цей етап, дитина буде робити по­милки при розв'язанні завдання без опори на картку. Власне внутрішня дія в неї ще не сформована, і проговорювання вголос слугує необхідним засо­бом такого формування.

Далі йде етап "зовнішнього мовлення про себе", коли дитина промов­ляє про себе всю послідовність необхідних дій, і нарешті, етап "дій у при­хованому мовленні", коли здасться, що для виконання завдання вже нічого не потрібно: "подумав і розв'язав". Насправді, за розумовою дією лежить цілий ряд процесів довгого поетапного формування, причому сама дія за­знає перетворень за декількома параметрами. У ході такого поетапного формування можуть бути отримані навички не тільки вирішення конкретно­го завдання, але й суміжних з ним завдань. До того ж складається своєрідна "дисциплінованість мислення", долається ефект "броунівського руху ду­мок" тощо.

Гальперін запропонував також систему вихідних методологічних ви­значень для психологічного дослідження, зробивши спробу дати продук­тивне тлумачення предмета психології, засобу пізнання цього предмета та ін. Він стверджував, що діяльнісно орієнтуючі дослідження у вітчизняній психології дали йому змогу зробити ряд висновків: 1) психічну діяльність не можна шукати у самоспостереженні; 2) із самих по собі явищ свідомості не можна скласти саме психічну діяльність, яка щось робить, а не тільки переживається; 3) одним додаванням "психічних явищ" до організму не можна отримати ні суб'єкта, ні особистості, ні якоїсь "зовнішньої" предметної діяльності, яка б об'єктивно потребувала психіки.

Гальперін пропонує своє уявлення про психічну діяльність: це не "явища" як такі, а саме діяльність, але діяльність, не тотожна ні процесам вищої нервової діяльності, тобто відправленням мозкової тканини, ні "зовнішній" предметній діяльності. Утім це реальна діяльність, яку можна й потрібно вивчати об'єктивно. Це — орієнтуюча діяльність як особлива форма предметної діяльності суб'єкта.

Саме орієнтуюче-дослідницька діяльність є аспегсгом "зовнішньої" предметної діяльності, тобто є такою, яку можна досліджувати за допомо­гою об'єктивних наукових методів. Узагалі психіку слід визначати як орієнтуючу діяльність суб'єкта.

Книгу “Вступ до психології” Гальперін присвячує обґрунтуванню свого бачення предмета психології. Він стверджує, що основне завдання психо­логії має полягати в тому, "щоб передусім розібратися у ситуації з сигналь­ною ознакою "новизни" в орієнтуючій діяльності людини. Йдеться про такі ситуації, для яких у суб'єкта немає "готових механізмів реагування", тобто суб'єкт не знає, що йому робити, а ті способи поведінки, якими він володіє, в такій ситуації “не спрацьовують" з якихось причин. Тоді у суб'єкта вини­кає завдання дослідження ситуації, визначення актуальної на даний момент потреби, вибору шляхів до мети, відповідного способу дії і, нарешті, забез­печення контролю за правильним виконанням дії. Все це разом і є завдан­ням орінтуюче-дослідницької діяльності.