Сторінка
1

Феноменологічна психологія на ґрунті методологічного антипсихологізму. Інтенція та життєвий світ людини. Е. Гуссерль (1859—1938)

Едмунд Гуссерль народився у Просніці (Моравія), помер у Фрайбурзі. В 1883 р. захистив дисертацію з математики. Був асистентом видатного математика Вейєрштрасса. Проте дослідницькі інтереси Гуссер­ля схиляють його до філософських проблем, пов'язаних із психологією. До­сить довгий час Гуссерль перебував під впливом марбурзької школи неокантіанства, представники якої відмежовували теорію знання від суб'єктивно-психологічних передумов. Виходячи саме з них Гуссерль нама­гався побудувати нову філософію. Спершу він дійшов висновку про не­обхідність антипсихологізму. Познайомившись з працею чеського мисли­теля Б.Больцано "Науковчення", він виступив проти психологізму в побу­дові "чистої беззасновкової логіки.

Гуссерль виходив з феноменології пізнання, щоб роз'єднати логіку і психологію, а в результаті — збудувати адогматичну філософську науку. Однак сцієнтизм бере гору: критикуючи його, Гуссерль потрапляє в його ж лещата.

Насамперед заперечується статус логіки як частини психології. "Психологія мислення" має своїм предметом факти, що перебувають у часі, характеризуються еволюційними зрушеннями. Логіка шукає смисл пізнавальних актів, їхню ідеально-об'єктивну єдність, тобто не сам процес мислення, а те, що мислиться.

Предметом психології є реальний психічний процес, пов'язаний з цілісністю психічного. Предмет логіки — ідеальне, незмінне, позачасове. Судження — це водночас і душевне переживання, і об'єктивний смисл. Психологічні закони, такі як асоціативний тощо, мають емпіричний. індуктивний характер. Логічне начало керує взаємним зв'язком положень, не цікавиться фактами, розкривається у безпосередньому інсайті.

"Ми осягаємо істину не як емпіричний зміст у потоці психічних пережи­вань. Адже ними буде загальне, ідея", — стверджує Гуссерль. Істина ле­жить поза психічною індивідуальністю — як єдність значущостей у позача­совому та абсолютному царстві ідей. На відміну від акту пізнання логіка має справу тільки зі змістом пізнання. Гуссерль не визнає ототожнення логічних законів з "первісними формами", або функціями розсудку, зі свідомістю, з "родовим розумом", що кваліфікується як спотворена апріорність. Навіть трансцендентальна психологія" не бачить сутності логічного, не вирізняє чітко суб'єктивно-ідеального пізнавального змісту.

Психологія з'ясовує утворення уявлення про світ, теорія пізнання з'ясовує можливість глибинного пізнання реального засобами науки про об'єктивно-реальне пізнання. Гуссерль, як колись інтелектуалісти, очищує гносеологію від впливу прагнень, долаючи психологізм, але він впадає в інтуїтивізм, коли зауважує, що істинність логічних законів переживається як очевидність — на протилежність емпірично-психологічній вірогідності. Хоча існує вихід до практичної психології з ідеальної сфери, але логічна очевидність підкоряється лише ідеальним умовам. Гуссерль відкидає індивідуалістичний і родовий релятивізм, зауважуючи при цьому, що родо­ве цієї очевидності перебуває у часі. Це стосується й антропологічного, нормативістичного і трансцендентального психологізму.

Спираючись на праці Больцано, Гуссерль пропонує програму чистої логіки як "науки про науку", "теорію теорії". Мова йде про системну єдність істотних принципів. Конкретні науки мають спиратися на них, щоб набути теоретичності, осягти апріорні умови пізнання без відношення до суб'єктивності взагалі. Так виступають значущість та сутнісність як умо­ви науки і теорії, появи “чистих законів". Ідеться про "систематичні теорії", з яких виключено емпіричний, антропологічний матеріал, що створює "ідеальну сукупність смислів", чим уможливлюються теорії науки.

Антипсихологізм стає підставою збудувати й саму науку психології. Об'єкти дослідження "вбрані" у граматичний одяг, вкладені у конкретні психічні переживання і з ними разом складають феноменологічну єдність. З неї виокремлюється граматична оболонка, що легко підміняє чисто логічний смисл. Феноменологія логічних переживань, зауважує Гуссерль, бачить свою мету в тому, щоб дати описове (а не генетично-психологічне) висвітлення цих психічних переживань, що надає основним логічним понят­тям певного значення. Ця феноменологія являє собою своєрідну описову психологію. Це — дотеоретичний момент дослідження, який передує не тільки логіці, а й психології як теорії психічного; ця остання розглядає фе­номени так, як вони постають, тобто як акт усвідомлювання, думка, вияв. Усе це Гуссерль називає "свідомістю про", "має смисл" — щось на зразок міркувань В.Джемса. Так, на думку Гуссерля, долається психологізм і до­сягається принципова безпередумовність.

Антипсихологізм теорії знання підкріплюється далі антиметафізичністю, чим досягається віддаленість від науки про реальне, від при­родознавства та генетичної психології. Антиметафізичність прагне осягти ідеальний смисл специфічних зв'язків, в яких виражається об'єктивність пізнання.

Феноменологію Гуссерль кваліфікує як попереднє дослідження не тільки стосовно логіки, теорії пізнання, а й психології. Ця остання, перед тим як будувати теорію психічних явищ, психолого-генетичних законів, по­требує опису та аналізу їхніх властивостей, складових частин і зв'язків у безпосередньому пізнанні психічно даного, психічних переживань.

Перебуваючи під впливом натуралістичних марновірств, психологи цьо­го не усвідомлюють, використовують терміни і поняття природознавства, експерименти психофізики. Гуссерль кваліфікує це як чуже для справж­нього психологічного пізнання. Він зауважує: “Психічні явища глибоко, принципово відрізняються від явищ фізичних і взагалі природничо-наукових. Психічне, за Гуссерлем, не пізнається в досвіді — як таке, що яв­ляється, не пізнається сприйманням — як щось зовнішнє щодо пізнавального акту. Воно переживається і в той же час є цим переживанням. У психічній сфері Гуссерль не бачить ніякої різниці між явищем і буттям: вона покладає сама себе в абсолютному потоці як таке, що тільки-но зарод­жується і вже вмирає (говорячи словами Джемса, "потік свідомості"). Зв'язок і єдність вносяться у сферу психічного тільки самою свідомістю, яка в ньому здійснюється, єдиносутністю самого потоку або іманентного йому часу.