Сторінка
8

Феноменологічна психологія на ґрунті методологічного антипсихологізму. Інтенція та життєвий світ людини. Е. Гуссерль (1859—1938)

В той час як точні науки досягли істотних успіхів, "методична ситуація" в науках про дух зовсім інша. Гуссерль підкреслює, що людська духовність вкорінена в тілесності. Це означає, що вчені-гуманітарії мають розглядати не тільки дух як такий, але й його вкоріненість у матеріальний субстрат, користуючись точними фізико-хімічними поясненнями. Проте спроби тако­го аналізу, їхня успішність дуже сумнівні. Разом із тим гуманітарій, відірвавшись від тілесності, не подолає описовості. Це своєрідна позиція. А може, вона є фатальним забобоном, і чи не можна цим пояснити хворобу Європи? І Гуссерль намагається показати коріння тієї легковажної рішучості, з якою сучасний вчений відкидає можливість чистої, самозамкненої та універсальної науки про дух.

Так, природу слід вивчати як навколишній світ (Umwelt). Зокрема, історичне довкілля світ греків — це не просто об'єктивний світ, а їхнє світоуявлення, їхнє суб'єктивне бачення світу з його богами, демонами і т.д. Ідея навколишнього світу належить до духовної сфери. І тут Гуссерль категорично протиставляє свою позицію загальноприйнятій (зокрема в психології) і висуває тезу: дивитися на довколишню природу як на щось чуже ду­хові і прагнути обґрунтувати гуманітарні знання виходячи із засад природ­ничої науки цілком абсурдно. Адже навіть феномен "природнича наука" не можна пояснити природничим шляхом. Пройняті натуралізмом учені-гуманітарії навіть не ставили проблему універсальної та чистої науки про дух. Ця наука має досліджувати абсолютно всезагальні начала і закони ду­ховності. Саме з цієї позиції слід розробляти проблему європейської духов­ності, з позиції "історії духу".

Натуралізм згубний для наук про дух. Він веде до дуалізму в інтерпретації світу, а в цьому й полягає істинний смисл кризи європейської спільноти. Слід з'ясувати єдність духовного лику, що сприяє встановленню культурного зв'язку між окремими особистостями. Мова йде про духовні риси Європи. Європейські нації хоч і перебувають іноді у ворожнечі, мають внутрішню спорідненість духу, що долає національні відмінності. Європейському люду притаманна певна ентелехія, що визначає єдиноспрямованість розвитку, прагнення до ідеального образу життя і буття.

І тут Гуссерль повторює гасла, відомі ще з XIX ст.: батьківщиною європейського духу є Греція VI—VII ст. до н.е. Саме тут виникає певний тип ставлення індивіда до навколишнього світу. Ця духовна структура і є філософією — універсальною наукою, наукою про світ у цілому, наукою про всеєдність усього сутнього.

Згодом філософія розгалужується на різні науки. У виникненні філософії саме в цьому розумінні Гуссерль убачає первинний феномен духовної Європи. Людина стає новою людиною. Виникає новий стиль особистішого існування всередині життєвого кола — власне людський, який існує в ко­нечному світі, але орієнтований на відчуття безконечності. І серед цього народу починає виникати дух універсальної культури, який поступово захо­плює все людство. Виникає нова форма історичності. Будь-яка цінність слугує матеріалом для породження ідеальності більш високих рівнів.

У понятті "наука" міститься ідея безконечності завдань з їхніми неминущими цінностями. Наукова істина претендує на безумовність. Разом із тим завдяки філософії з ЇЇ ідеальностями відбувається переображення лю­дини. Виникнення наукової культури, що стоїть під знаком безконечності, означає революціонізацію всієї культури, всього способу буття людства. Гуссерль надає саме грецькій науці провідного значення порівняно з наукою в інших народів. Тільки у греків, твердить він, є універсальний ("космополітичний") інтерес у новій формі чисто теоретичної установки. Саме в Греції люди об'єднуються як особистості для спільної роботи, щоб займатись тільки теорією як безконечною і всезагальною задачею. Це стало стилем життя, типом культуротворчого буття.

Гуссерль говорить про появу теоретичної установки. Саме в ній філософська теорія зростає і стає самоціллю, полем інтересів. Вона виклю­чає практику. Але це не повний відрив теоретичного життя від практики. Виникає практика нового роду, що набуває характеру утримання від будь-якої природної практики. Життя теоретичне не розпадається на самостійні сфери.

Далі йдеться про третю форму універсальної установки, що проти­стоїть релігійно-міфологічній та теоретичній. Практика нового роду — це конструювання універсальної картини всього життя, його цілей, форм, систем культури, цінностей тощо. Ця практика має на меті розвиток людст­ва силами універсального наукового розуму та перетворення його в нове людство, відповідальне перед самим собою виходячи з абсолютних теоре­тичних інтуїцій, точніше — інсайтів. Гуссерль намагається пояснити пе­рехід від первинної теорії, від абсолютно "незацікавленого" погляду на світ до наукової теорії як різницю між гадкою і знанням.

Аналізуючи життя інших народів, даний народ розширяє своє уявлення про реальний світ. Постає питання про істину для всіх. Теоретична установ­ка філософа надає йому рішучості присвятити своє життя осмисленню його як універсального життя, присвятити себе справі теорем — будувати теоре­тичне знання на теоретичному знанні in infinitum.