Сторінка
1

Психоаналіз як аналіз несвідомого післядії. Ерос і Танатос в їх протиставленні культурі. Катарсис як сублімація та перехід несвідомого у свідоме. З.Фрейд (1856 —1939)

Психоаналіз, який виник на самому початку XX століття, звернувся до вивчення конкретних форм людської, а саме особистісної, по­ведінки. Особистість узагалі є психологічне утворення з протиставленням кількох шарів психічного. Протиставлення це пояснюється тим, що осо­бистість перебуває в суспільстві. Але суспільство не є одним із подразників (поряд з біологічним), як це мислить біхевіоризм. Останній бере біологічне та соціальне, еклектично поєднує їх саме тому, що не знає або не хоче знати їхньої справжньої суперечливої природи.

Винайдення терміна "біо-соціо" сприяло появі надзвичайно наївного по­гляду (А.Вайсс та ін.) на таке співвідношення. Категорії легко поєднуються між собою в розумі, але жорстко зіштовхуються в дійсності факти, що ви­ражаються цими категоріями. Треба було зрозуміти справжню драматургію цього відношення, зрозуміти людину як носія різнопланових поведінкових проявів і, зрозуміло, розкрити їхню певну єдність, тому що людський індивід за всієї його суперечливості уособлює цю єдність.

Більше того, про суперечливість можна говорити лише в тому випадку, якщо передбачається єдність. В іншому випадку різнопланові шари психічного будуть співіснувати, але не виявлятимуть свою справжню дра­матургію. Біхевіоризм у цьому сенсі був по-дитячому невинним, зводячи всю складність поведінки до однієї площини, до штучного ланцюга пе­ремінних. Він здобув принципову наукову чистоту, але при цьому очистив психологію від справжніх психологічних і життєво важливих проблем.

Ерос і Танатос в їх протиставленні культурі. Катарсис як сублімація

та перехід несвідомого у свідоме. З.Фрейд (1856 —1939)

На відміну від біхевіоризму психоаналіз розкрив декілька площин психічного — паралельних і таких, що перетинаються між собою. Він по­казав, що так зване поєднання біологічного та соціального є великою про­блемою людського існування, яке практично стало жахливою невдачею цивілізації. Та й людська культура не здійснила свою місію, оскільки не розв'язала цієї суперечності.

Людина страждає саме тому, що вимушена постійно вирішувати особистісні проблеми — розв'язувати вузол біологічного та соціального. У цьому вузлі Зиґмунд Фрейд побачив одну лише печаль. І хоч для нього ці сторони психічного не були ізольованими одна від одної сутностями, він усе ж не зумів побачити їхню справжню єдність, тобто таку, яку люди змогли б назвати саме "задоволеністю культурою" і "успіхом цивілізації".

Справжня особистісна цілісність людини залишалася невирішеною для психоаналізу проблемою. Те, що він запропонував і на чому ґрунтовно на­полягав, була проблема антагонізму різних шарів психічного — саме психічного, а не біологічного і соціального. Якби останні залишалися самі собою, а не перетворювалися на феномени психологічні, людина жила б безтурботним, райським життям і, може бути, вдавилась би з причини його беззмістовності. Але саме тому, що Фрейд зробив і біологічне, і соціальне психологічними феноменами, постала можливість їх зіставлення, порівняння, а зрештою — виявлення антагонізму, який привів до виник­нення особистості.

Особистість навіть у нормі має два плани існування: один — внутрішній, другий — зовнішній. Взаємний перехід цих планів передбачає соціальну персону — особу, повернуту до суспільства, людей, а також до світу інтимних переживань. Взаємоперехід одного світу в інший складає саме людську культуру — від виконання елементарних етичних норм до подвигів суспільного характеру, з відображенням цієї культури в науці й мистецтві. Навіть за вищої цілісності особистості ці два її плани залиша­ються завжди — персона і сфера інтимного. Прямий, безпосередній перехід інтимного в персону нерідко виражається в нахабності, цинізмі, погорді й т. п., що суперечить саме культурній тенденції людства. Вчинки людини є дійовим компромісом між світом інтимного і персоною як маскою. Ця подвійність структури людської особистості лише виражає подвійність людського існування — як індивіда і як соціальної істоти.

Визнаючи багатоманітність шарів людської особистості та захопившись розкриттям їхніх антагоністичних відношень, Фрейд випустив із поля свого зору позитивний, продуктивний бік цих відношень. Ось чому психологія особистості у фрейдизмі висвітлена дещо однобічно. Героїчний, творчий ентузіазм людини не становив для Фрейда ніякого інтересу, ймовірно саме тому, що він виходить за рамки "масової психології". Фрейд розглядав лю­дину, що загубилась у буржуазному світі, осмислив її справжній стан та пе­реніс свої уявлення про цю людину на людську природу взагалі. Таким же чином, і на базі аналогічних проблем творили й представники екзи­стенціальної філософії.

Сам Фрейд і ті, що викладають його теорію, вказують на несвідоме та лібідо як на вихідні твердження психоаналізу. Проте ці компоненти, взяті як простий набір, ще не складають цього вчення. Несвідоме було предметом психології принаймні з часів Лейбніца, а лібідо тлумачилося Платоном як сила, що керує не тільки поведінкою людини, а й усім світом.