Сторінка
5

Психоаналіз як аналіз несвідомого післядії. Ерос і Танатос в їх протиставленні культурі. Катарсис як сублімація та перехід несвідомого у свідоме. З.Фрейд (1856 —1939)

Фрейд дає певну модифікацію теорії "героїв та натовпу", поклавши її на психоаналітичну основу. Він застерігає проти небезпеки, яку несе в собі "психологічна злиденність мас". Ця злиденність особливо загрозлива там, де суспільні зв'язки здійснюються переважно шляхом ідентифікації учас­ників одного з одним, в той час як провідні особи не набувають значення, яке мало б випасти на їхню долю при формуванні маси.

В останніх своїх працях Фрейд протиставляє два інстинкти людини — Ерос і Танатос, зважуючи їхнє значення в її житті. В цілому ним ово­лодіває песимістичний настрій щодо майбутнього людського суспільства.

Показуючи історію своїх ідей про первинні потяги, спрямовані на ''Я" і зовнішній світ, Фрейд конкретизує зміст цих основних потягів, насамперед останнього, у садистичній поведінці. У садизмі Фрейд бачить сплав потягу до любові з прагненням до руйнування, а в мазохізмі — поєднання спрямо­ваності всередину руйнівності з сексуальністю. Це пункти, які Е.Фромм згодом візьме для побудови своєї теорії ескипації, запозичивши ідеї Ф.М.Достоєвського з роману "Брати Карамазовы" (розділ "Великий Інквізитор"). Задоволення від сліпого руйнівного оскаженіння Фрейд пов'язує з винятково сильною нарцисичною насолодою, оскільки вона дає "Я" втамування її давньої жадоби всемогутності.

У викладі ідей, пов'язаних з "невдоволенням культурою", Фрейд незмінно стоїть на тій позиції, що схильність до агресії є первинною і са­мостійною інстинктивною схильністю людей, а культура зустрічає в ній свою найбільшу перешкоду. Ерос прагне об'єднати людей в сім'ю, плем'я, народи, нації, людство — такою є його активність. Людські маси мають буття пов'язані лібідозно, оскільки об'єднання в праці не може їх утримати разом. Проте цим прагненням культури протидіє природжений потяг до во­рожості кожного до всіх і всіх до кожного. Цей виявлений Фрейдом інстинкт агресії поряд з Еросом є похідним від первинного потягу до Танатосу, який поділяє з Еросом панування над світом. Смисл розвитку культури Фрейд бачить у боротьбі між Еросом і Смертю, між інстинктом життя і по­тягом до руйнування, вважаючи, що така боротьба складає зміст життя вза­галі. Фрейд називає її "битвою гігантів".

Класичний психоаналіз розкриває таку картину: коли людина прагне знешкодити свою агресивну пристрасть, агресія інтроектується, стає части­ною внутрішнього світу, тобто спрямовується туди, звідки й вела своє по­ходження. Вона спрямовується проти власного "Я". Там вона перехоп­люється частиною "Я", котра як предмет "понад-Я" протиставляє себе іншій частині "Я" і — вже як совість — здійснює щодо "Я" таку ж готовність до агресії, яку ''Я" з готовністю задовольнило б за рахунок інших індивідів. Напруження між посиленим "понад-Я" і підкореним йому "Я" слід називати усвідомленням вини: воно виявляється в потребі кари.

Культура, як її розуміє Фрейд, намагається використати це почуття ви­ни — інстанцію, що перебуває всередині самого індивіда — щось схоже на окупаційну владу в переможеному місті. Таким чином, Фрейд виводить ви­ну з первинного потягу агресивності, а далі розвиває ряд категорій, пов'язаних з особистісними формами поведінки: зло, добро, совість і т. ін. Так, совість виявляє тим більшу твердість, чим більше людина виявляється доброчинною; відтак ті, хто пішов стежкою святості, найбільше звинувачу­ють себе в найзліснішій гріховності.

Фрейд відшукує два джерела вини — страх перед авторитетом і більш пізній страх перед "понад-Я". Суворість "понад-Я" — це вимога совісті, Остання є продовженням суворості зовнішнього авторитету, який вона змінила, а почасти й замінила.

Щодо "понад-Я" відмова від задоволення первинних потягів не означає їхню повну ліквідацію, адже вони залишаються: відтак — напруженість стану усвідомлення вини. У найпростішій формі почуття вини є вираженням конфлікту амбівалентності, вічної боротьби між Еросом та інстинктом руй­нування або смерті.

Увесь комплекс особистісно-етичних форм поведінки Фрейд виводить із взаємовідношень між "ід" ("Воно"), "его" (потяги "Я") та "суперего" ("понад-Я", совість). Так функція "понад-Я" спостерігає за діями і намірами "Я", оцінює їх, здійснює цензорську роль. Це отримуване самим "Я" відчуття, яке перебуває під спостереженням.

Улюблений алгоритм міркувань Фрейда — виводити всі наслідки зі своєрідної, умовно кажучи, стратифікації психічного. Це не тільки пер­соніфікація його моментів. Це якесь "багатодушшя", яке було властиве міфологічній психології.

Фрейд психологізує ті сторони людини, які в поведінковій психології належали до різних сфер буття і тому перетворювали рефлексологію в "універсальну" науку про людину. Фрейд у дещо зміненій формі продовжує цю ж лінію. У нього психологія, охоплюючи різноманітні сфери діяльності людини (від первинних потягів до соціальності), також виступає енциклопе­дичною наукою про людську поведінку. Фрейдизм тому можна визначити як інтровертований поведінковий напрям із певним психологізуванням різних рівнів життєдіяльності людини. І все ж це дає можливість Фрейду поставити ряд серйозних проблем про спосіб існування людини у світі, але при цьому допускається субстанціалізація страт психічного.

У зв'язку з таким уявленням психічного як багатошарового, точніше ша­рово-антагоністичного, психоаналіз виявив власну агресивність, зробивши спробу "психоаналізувати" людську природу в цілому та її багатоманітні галузі. Більше того, давши певні психотерапевтичні рекомендації для оздо­ровлення “невротичної" людської культури, Фрейд дав підставу своїм при­хильникам зобразити його як пророка всесвітньо-історичного значення.

В кінці свого есе "Невдоволеність культурою" Фрейд указує, що реаль­на зміна відношення людини до власності може більше допомогти в аналізованій справі, ніж будь-яке уявлення про етичне веління. Разом із тим Фрейд звинувачує соціалістичні вчення в недооцінці людської природи, що начебто знецінює практичне використання реальної зміни відношення лю­дини до власності.

Класичний психоаналіз Фрейда можна було б назвати плюралістичною психологією — як за її вихідними принципами (Ерос і Танатос), так і за встановленими в ній шарами психічного (ід, его, суперего). Це дало мож­ливість самому Фрейду вказати на гостру конфліктність людської психо­логії. Проте плюралізм не може остаточно задовольнити допитливий дослідницький розум, який шукає моністичного тлумачення. У Фрейда вихідні потяги були протиставленими соціальності, і він весь час твердить про їхню несумісність і зазначає у зв'язку з цим трагічність людського існування. Ці вади класичного фрейдизму були помітними і для тих, хто перебував у рамках психоаналізу взагалі. А.Адлер був одним із тих, хто спробував побудувати "моністичну”, але все ж психоаналітичну психологію.