Сторінка
1

Психологічний стан абсурду: розум і світ підтримують один одного, але не здатні об'єднатися. А. Камю (1913—1960)

На думку Альбера Камю, відомого французького екзистенціаліста, стан абсурду — це провідний екзистенціальний стан, який зумовлює та виявляє глибинне взаємовідношення людини і світу. Власне, екзистенціальний зміст цього стану визначається тим, які розум і світ, які підтримують один одного, не здатні об'єднатися.

Абсурд — це "розкол між сповненим бажань розумом і оманливим світом, між моєю ностальгією за єдністю та універсумом, який розсипався на безліч друзок, — протиріччя, яке їх об'єднує. Необхідно знати, чи можна жити абсурдом, чи ця логіка потребує смислу".

Людина живе розумінням двох вірогідностей — бажання абсолюту та єдності, з одного боку, і незводимості цього світу до раціонального й ро­зумного принципу — з іншого. Куди спрямовувати вчинки людині: "вмерти, втекти від конфлікту або перевлаштувати на свій лад будівлю ідей та форм"?

Людина постійно ставить перед собою питання: чи повинне життя мати смисл, щоб був сенс його прожити; чи потрібно шукати цей смисл? Проте сьогодні іноді здається, що чим менше в житті смислу, тим більше підстав, щоб його прожити. Віра у смисл життя завжди передбачає шкалу цінностей, вибір, надання переваги. Віра в абсурд передбачає пряму протилежність цьому.

Абсурд виявляє рівноцінність наслідків усіх дій. Абсурдній людині вла­стиве невір'я у глибинний смисл речей. "Вона пробігає по них, збирає вро­жай палких і натхненних образів, а потім її спалюють".

Абсурд — це викриття ілюзорних царств: "цей абсурдний і безбожний світ заселений ясно мислячими людьми, що втратили надії". Досить яскраво це виявляє процес творчості, коли розмірковування припиняються, й на по­верхню вириваються абсурдні пристрасті.

Абсурдний твір ілюструє відмову мислення від практики, смиренну згоду бути усвідомленим як такий, що творить лише уявлюване, покри­ваючи мереживом образів те, що не має розумних підстав. "Якби весь світ був прозорим, не існувало би мистецтва".

Повертаючись до свого каменя, Сізіф споглядає непов'язану послідовність подій, що стали його долею. "Тягар завжди знайдеться". Зав­жди є місце роботі без користі, але в ній може бути смисл, якщо не брати подію глобально: "однієї боротьби за вершину досить, щоб заповнити серце людини". Тому й муки Сізіфа можна вважати доцільними, а його долю — щасливою.

Світ сповнений абсурду. Це наслідок не лише багатоманітності не­осяжного світу з його зчепленням частинок-подій, а итого факту, що в нього залучена людина зі своїми екзистенціальними пристрастями, які можуть задовольнятися лише за рахунок інтересів, гідних і життя інших людей. Як стверджує Камю, людина повинна відмовитися від намагання знайти в усьо­му цьому смисл. Лише віднайшовши цілісність творчого акту, людина відчуває смисл життя, починає бачити у ланцюжку подій логіку творчого пошуку. Проте порожнеча, що настає після акту творіння, спонукає людину до нових пошуків, а отже — до нового акту творіння.

Іноді людина хапається за поверхові риси, які абсолютизує, а потім по­ринає у безсмислені вчинки та виправдовує їх, навіть усвідомлюючи, що вони абсурдні. Чим більше людина осягає, тим більше вона усвідомлює неосягненність того, що відбувається, і втрачає мужність охопити єдиною ідеєю все це багатоманіття негативно-абсурдних сторін життя.

Важко жити в абсурді! І разом з тим — легко, зрозумівши неосягненність багатоманітності світу.

Згідно з ідеями Камю, те, що людина нічому не дивується, є ознакою аб­сурдного роману. Секрет Кафки — у фундаментальній двосмисленості. Він весь час балансує між природним і незвичним, особистим і універсальним, трагічним та буденним, абсурдом та логікою. Все це — дійсні антиномії, в яких блукає людина. Саме тому, що світ є абсурдним, людина винаходить логіку, щоб скласти про цей світ уявлення, віднайти його смисл і жити ос­мислено, з надією, цілеспрямовано, виправдано, усвідомлюючи своє при­значення.

Але якщо зробити спробу виправдати абсурд, то жах усвідомлення цього стає священним. Такий абсурд був виражений в італійському неореалізмі. Відомий анекдот про божевільного, який ловив рибу у ванні. Лікар запитує: "А якщо клюне?" і отримує відповідь: "Бути того не може, ідіот, це ж ван­на!" Наскільки абсурд пов'язаний з надлишком логіки! Але й у Шекспіра: "у цьому божевіллі є система" ("Гшілет ").

Людина, тікаючи від абсурду, шукає смисл. Але визначивши його і бу­дуючи на ньому життя, стає злочинною, оскільки намагається з такою ж прямолінійністю розв'язати всі питання, "принижуючи цим поліфонію світу". І ця логіка життя сама по собі є неймовірно абсурдною, якщо лю­дина віддається їй безоглядно. У настійливості досягнення абсурдності Ка­мю бачить трагічність людини та її існування.

Коли Протагор оголосив міру всіх речей, то мова йшла по суті про міру між логікою і абсурдом. Можливо, тому Камю пов'язує абсурд із надією: чим трагічнішою постає доля людини, "тим більш нагальною та зухвалою стає надія". Жахливий і в той же час фантастично привабливий світ, в якому навіть кроти "схибились на надії". Той, хто нічого не бачить, і той має надію.

Література.

1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.

3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.

8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.