Сторінка
3

Психоаналіз як аналіз несвідомого післядії. Ерос і Танатос в їх протиставленні культурі. Катарсис як сублімація та перехід несвідомого у свідоме. З.Фрейд (1856 —1939)

Кожний дорослий невротик сам був Едипом або (що зводиться до того ж) у вигляді реакції на цей комплекс став Гамлетом. Фрейд відкидає докір у тому, що тут діє "зворотне фантазування": від зрілих років до дитячих. Інфантильне ядро все ж залишається. Інфантильний вибір об'єкта був лише слабкою прелюдією, що вказує на напрям вибору об'єкта в період статевого дозрівання. Реакція на Едипів комплекс протікає, як правило, поза свідомістю, оскільки вихідні положення його для свідомості стали нестерп­ними. Індивід відходить від батьків і стає членом суспільства, переносячи лібідозні потяги на інший об'єкт. Невротикам такий відхід від батьків зовсім не вдається. У цьому сенсі Фрейд вважає Едипів комплекс ядром неврозів.

Не без перебільшення Фрейд зазначає великий вплив Едипового ком­плексу на поетичну творчість. Послідовник Фрейда Отто Ранк твердив, ніби письменники всіх часів черпали свої сюжети з інцестуальних ком­плексів, їхніх варіацій та маскувань. Обидва злочинних бажання Едипового комплексу були визнані ще задовго до психоаналізу. В "Небожі Рамо" Д.Дідро Фрейд знаходить таку фразу: "Якщо маленький дикун був кинутий напризволяще і зберіг всю свою імбецильність, він збере трохи дитячого розуму, який у нього був ще з колиски, виявить насильство людських по­чуттів тридцятирічного віку, переріже горло своєму батькові і буде спати зі своєю матір'ю". Оскільки інцестуальні сновидіння, пройняті почуттям смертельної ненависті, бувають в усіх людей, а не тільки у невротиків, Фрейд робить висновок, ніби й нормальні люди пройшли шлях через пере­кручення та прив'язаності до об'єктів Едипового комплексу, що це шлях нормального розвитку, що невротики показують нам, тільки в пе­ребільшеному вигляді, те, що аналіз сновидінь відкриває у здорової людини.

Велика кількість психоаналітичних понять, які можна знайти у працях Фрейда, є похідними від цього циклу. Проте головним поняттям, що не є первинно аналітичним, є поняття вини,яке лише було піддано психоаналітичній обробці. Фрейд виводить почуття вини з протидії інцестуальності, показуючи дві головні події, що розкриваються в Едиповому комплексі: одруження з матір'ю та батьковбивство. Не підлягає сумніву, що в давні часи діяльність людини мала своїм предметом дотримування різних правил, норм співжиття, насамперед пов'язаних з корінною пробле­мою існування даної етнічної спільноти — відтворенням роду. І все ж фіксація походження почуття вини саме з такого джерела є заздалегідь умовною. Таке джерело не може претендувати на пояснення багатоманітних випадків переживання вини, її вихідна позиція має бути в іншому. Едипів комплекс може виступити лише окремим випадком. І Фрейд не розкрив ос­новного: як можливе почуття вини?

Відношення до іншої людини завжди подвійне. Насамперед її треба ви­користати в екзистенціальних цілях, інакше кажучи — поневолити. Різні форми поневолення мають одну мету: забезпечити власне існування. Але поневолення призводить до того, що поневолений повинен втратити самого себе, жити для іншого, зрештою — злитися з ним в якійсь тотожності. Смисл поневолення і полягає у приведенні індивіда до повної відповідності з поневолювачем, у створенні alter ego. Але тоді інше існування стає лише тавтологічним розширенням першого (поневолювача), і опора не дося­гається. Вона не досягається й у випадку повної чужорідності іншого індивіда, який стає в такому разі у вороже відношення до першого. Вина й виникає з цієї суперечливості обставин. Я хочу мати екзистенціальну опору в іншому, для цього я позбавляю його власної мети існування, перетворюю його у відповідності з моїми цілями. Але в цьому він перестає бути опорою, і я мушу допустити його самобутність. Ось це визнання й переживається як почуття вини. В цьому можна бачити загальний закон її породження.

У статті "Достоєвський та батьковбивство" Фрейд в основному погли­нається проблемою почуття вини як визначальною характеристикою вели­кого письменника; саме тут Фрейд і показує двоїстий смисл психічного. Амбівалентність особистості Достоєвського, виражена на основі його екзи­стенціальних мотивів, і приводить до переживання гріховності. Фрейд за­значає у Достоєвського величезну потребу в любові та здатність любити, що виявилося, зокрема, в його допомозі навіть тим, кого він мав право нена­видіти, наприклад, свою першу дружину та її коханця. Але тоді виникає питання: звідки походить спокуса зарахувати Достоєвського до злочинців? Напрошується відповідь: через його героїв — це насамперед насильники, вбивці, егоцентричні натури, що свідчить про існування таких схильностей і у внутрішньому світі письменника. Ця суперечність, за Фрейдом, вирішується таким чином: сильна деструктивна спрямованість Дос­тоєвського, яка могла б зробити його злочинцем, була в його житті спрямо­вана головним чином на самого себе і таким чином виразилась у мазохізмі та почутті вини.

Як підсумок своїх психоаналітичних міркувань у 1930 році Фрейд публікує своє кредо як мислителя, а не тільки як вузько спрямованого фахівця. Він насамперед виражає невдоволеність культурою на основі аналізу відношення людської природи до суспільства. Людина, за Фрейдом, стає невротиком, тому що не може знести обмежень, які накладаються на неї суспільством, що прагне своїх культурних ідеалів. При цьому термін "культура" означає всю суму досягнень та інституцій, які відрізняють сучас­не життя від життя наших предків із тваринного світу. Ці інституції слугу­ють двом цілям: захисту людини від природи та врегулюванню відносин між людьми.

Найвиразнішу рису культури Фрейд бачить в її повазі до вищих форм психічної діяльності, до інтелектуальних, наукових та художніх досягнень, а також у турботі про них. Іншою серйозною рисою культури є її соціалізація, що виражається в заміні влади окремої людини владою ко­лективу. При цьому члени колективу обмежують себе у своїх можливостях задоволення, в той час як окрема людина не визнає цих рамок.

Перша вимога культури — це вимога справедливості, тобто гарантії того, що встановлений правовий порядок не буде порушено на чиюсь індивідуальну користь. Фрейд убачає значну частину смислу боротьби люд­ства за кращу долю у вирішенні однієї задачі — знайти доцільну рівновагу між індивідуальними вимогами та культурними вимогами мас. Ця “рокова" проблема цивілізації полягає в тому, щоб мати чітке уявлення про те, чи можна досягти цієї рівноваги за допомогою певної організації людства, чи цей конфлікт залишиться непримиренним.

Усю побудову культури Фрейд зводить до відмови від первинних по­тягів. Він вважає це "культурною нестачею", яка домінує в більшості галу­зей соціальних взаємовідношень, і бачить у цьому причину ворожості людей одне до одного. Адже ніяк не можна зрозуміти, що первинний потяг буде позбавлено можливості задоволення. Тут криється, за Фрейдом, небезпека. Якщо не вжити заходів для "психо-економічної компенсації", слід рахувати­ся з можливістю серйозних потрясінь.