Сторінка
3

Феноменологічна психологія на ґрунті методологічного антипсихологізму. Інтенція та життєвий світ людини. Е. Гуссерль (1859—1938)

Чисте природознавство і чиста психологія.

Психологію Нового часу Гуссерль визначає як науку про реальні процеси, що виявляються у взаємозв'язку з об'єктивно реальним світом та які нази­ваються психікою. Психічне розкривається в іманентному бутті "Я", "Я"-переживанні" (мисленні, почутті, волі або здатності, Habitus). Психічне не є самостійним шаром буття людей і тварин, які виступають фізичними реаль­ностями. Гуссерль кваліфікує сучасну йому психологію як несамостійну га­лузь антропології, що охоплює і фізичне буття тіла, і психофізику. Світ досвіду розчленовується в цій психології на одиничні реальності. На основі фізичного досвіду стає можливим фізичне природознавство, що включає і хімію, і зоологію, і біологію. Тому чистою наукою про психічне емпірична психологія бути не може, адже психічне має в реальному світі локальні про­сторово-часові визначеності. Психічне визначається через просторово-часове тільки завдяки фундуванню у фізичній тілесності. Емпірична психо­логія не може вімородитися від психофізичного.

Проте Гуссерль допускає можливість чисто психологічного дослідження для побудови емпіричної психології, що прагне суворої нау­ковості, до сформування наукових понять про психічне в його власній сут­ності. Має відкритися можливість суттєвої апріорної науки про чисто психічне — паралельно апріорній науці про мислиму природу в її чистій сутності. Адже існують апріорне вчення про час, чисті геометрія і механіка.

Метод чистої психології (споглядання і рефле­ксія).

Апріорні істини постають в аподиктичному погляді тільки з первинних джерел споглядання. Для дійсного обґрунтування ідеї апріорної та чистої психології слід повернутися до досвідного спо­глядання — споглядання методично і всебічно розкритого, в якому психічне виступає у первісній конкретності, показує себе у власній сутності, у своїй самості (Selbstheit).

Спрямованість на психічне здійснюється рефлексивним способом. Проте людина проживає життя, не спрямовуючи на це уваги, воно зали­шається поза досвідом. А переживання має бути схоплене в його самості. Людина, проте, спочатку перебуває у зовнішній предметності і не знає, що при цьому розігрується життя. Тільки рефлексія, поворот погляду від безпо­середньо тематичного вводить як тему в поле зору саме психічне життя. Ця тематизація в рефлексії спочатку латентна, але далі розкривається завдяки рефлексії більш високого рівня.

Все, що доступне людині завдяки рефлексії, має загальну властивість —бути свідомістю про щось, свідомістю чого-небудь. Бути усвідомленим — значить входити у сферу інтенціональності. В цьому полягає сутнісна характеристика психічного життя. Від сприймання, що розкривається в рефлексії, невіддільне те, що воно є сприйманням того-то і того-то, прига­дуванням є пригадування того або іншого. Боязкість є боязкістю чогось, любов виступає як почуття до когось. У тому, що з'являється, є певний предмет. Кажучи про з'яву, ми завжди маємо ;ш увазі тих суб'єктів, яким щось з'являється, але разом з цим і ті моменти їхнього психічного життя, в яких з'ява має місце як з'ява чогось, і останнє є саме те, що в ньому з'являється.

У кожному психічному переживанні певному "Я" щось з'являється, оскільки це "щось" ним усвідомлюється. Феноменальність як властивість з'яви і того, що з'являється, має бути основною характеристикою психічного. Отже, чисту психологію Гуссерль визначає як феноменологію апріорного ґатунку. Така феноменологія має справу з "Я" - суб'єктамичис­тої феноменальності та досліджує їх як апріорна дисципліна.

Феноменологічний досвід — це рефлексія, в якій людині стає доступ­ним психічне в його власній сутності. Причому ця рефлексія мислиться як така, що здійснюється в теоретичних інтересах і проводиться послідовно. Відтак рухливодинне специфічне життя "Я", щастя свідомості не тільки поверхово оглядається, а й експлікується у спогляданні відповідно до своїх власних суттєвих складових на всіх рівнях.

На питання, що ж виступає предметом психології, Гуссерль відповідає: інтенцїональність як така — спрямованість свідомості на предмет. Так. свідомість і предмет спочатку злиті між собою. Рефлексія здійснює розрив між ними. Свідомість звільняється від предметності — не тільки зовнішньої, а й внутрішньої. Вона вільно співвідноситься з цими видами предметності, тому "Я" знає себе у своїй іманентності, може звернутися до самого себе. "Я" відшукує цю спрямованість до предметного світу, адже тільки за такої умови воно приходить до самосвідомості. "Я" не зали­шається у своїй порожнечі. Будь-яка предметність як стимул указує на трансцендентні сутності, які перебувають у "Я" (архетипи, платонівські ідеї тощо). Тіні предметного світу вказують на такі ідеї. Вони властиві душі. Рефлексія, пізнаючи їх, конституює іманентну структуру психічного.

Спершу рефлексія має виступити у своїй чистоті. Гуссерль і ставить пи­тання, як чистий досвід може відкрити те, що можна бачити як належне до власної сутності психічного. Насамперед це чистота від усього пси­хофізичного. Слід залишити тільки чистий феноменологічний досвід — чисте психічне поле досвіду, знайти в ньому єдність чисто споглядальних взаємозв'язків. Так досягається чисто феноменологічне споглядання in infmitum, чим забезпечується звільнення від усього неістотного. Мова йде також про звільнення від будь-яких марновірств. включаючи й наукові, що походять з інших сфер досвіду.

Гуссерль зауважує, що в психології Нового часу інтенціональиий аналіз так і не було здійснено, тому психологія не стала дескриптивною дисципліною чистих даностей свідомості. Не е винятком і Брентано, хоч йому, на думку Гуссерля, належить епохальна заслуга введення інтенціональності як основної дескриптивної характеристики психічного.

Уявлення про взірцевий характер природничих наук є найбільшим мар­новірством, стверджує Гуссерль. Це стосується Декарта, Гоббса, Локка, Г'юма, Брентано, хоча останній і зробив великий прорив у вирішенні цьо­го питання. Одначе він не позбувся натуралізму і хоч оволодів інтенціональним переживанням, але не зрозумів справжніх завдань інтенціонального дослідження. Навіть "гештальт-якості" і форми кількості ще мають у собі вімомін натуралізму.

З питанням інтенції Гуссерль пов'язує відмінності між осягненням іманентної часовості та часовості об'єктивно реальної. Душевні пережи­вання не мають єдиної реальної форми співіснування та послідовності, як це властиве часово-просторовості (Zeitraumlichtkeit). Потік свідомості не може плинути паралельно такій часово-просторовості, як предмет природничих наук. Аналогії тут бути не може. Гуссерль розглядає чисто психічне в само-осягненні і в осягненні спільноти, здійснює універсальну дескрипцію інтенціональних переживань.