Сторінка
7

Феноменологічна психологія на ґрунті методологічного антипсихологізму. Інтенція та життєвий світ людини. Е. Гуссерль (1859—1938)

Разом із цим психологія передбачає певне компонування свого матеріалу в певному порядку. Вона з чогось виходить і чимось завершується. Ідея вчинку може дати ключ до розуміння не тільки системи психології, а й її всесвітньої історії. Вирішення окремих великих проблем у психології перед­бачає піднесення над емпіричним матеріалом, щоб потім можна було його структурно збагнути.

Варто взяти проблему сприймання. Натура — це єдиний цілісний акт, в якому лише абстракція може встановити розчленування, а потім і з'єднання в певному порядку. Для сприймання ще може бути такий порядок: сигнал, елемент і структура, цілісність, предмет і фон, апперцепція, панорамність і т.д. Це мислительна структура, якою осягається нерозчленована сутність перцепції. Певною мірою її можна назвати апріорною, але чи є ця апріорність суб'єктивною, або об'єктивною, або їх органічним переплетен­ням, сказати важко. Структура вчинку теж постає вихідною для побудови системи психології. І слід спочатку побачити в самому вчинку його струк­турні особливості, щоб потім збагнути весь емпіричний матеріал. Проте схема чистої феноменологічної психології (як і філософії) задихатиметься через відсутність живого матеріалу, живої драматургії психічного життя.

Те, звідки береться інтенція, Гуссерль називає життєвим світом люди­ни. Він характеризується "безпосередньою очевидністю". Мова йде про "коло впевненостей, до яких ставляться з давно складеним довір'ям". Світ складений із простої думки-припущення, до якої за традицією ставляться з презирством. Це — вираження тривалого досвіду людства, щось на зразок архетипних уявлень Юнга, які Гуссерль називає "первісними очевидностя­ми нерефлективного вірування". На основі життєвого досвіду постає об'єктивне пізнання. Життєвий світ наперед даний, він є "обрієм", передумовою всякої дійсності та можливої практики. Цей світ Гуссерль називає також донауковим, але як досвід він існує вічно. Гуссерль прагне надати цінності первинній основі цих очевидностей, показати їхню вищу зна­чущість в обґрунтуванні пізнання порівняно з цінністю об'єктивно-логічних очевидностей.

Зі свого боку життєвий світ дарує людині інтуїцію, за допомогою якої відбувається проникнення у царину суворо наукового розкриття психіки. І складається цей світ із учинкової активності людини.

Гуссерль починає історію психології XX століття, адже ідея інтенціональності робить акцент на дії, в якій уже сформульовано позицію самого діючого суб'єкта. Це приводить до нового погляду на проблеми психології, до радикальної зміни головним чином її методологічних засад. Гуссерль розглядає їх у праці "Криза європейського людства і філософія".

Гуссерль указує на неясність взаємовідношень наук про дух і про приро­ду. Мльтей, Віндельбапд, Ріккерт не могли вирватися з-під впливу об'єктивізму. Психологія цілісності не врятовувала становища. Слід зро­зуміти наївність об'єктивізму, адже об'єктивного вчення про дух, про душу (яка начебто існує всередині просторово-часових форм) ніколи не було і бути не може: "Лише коли дух із наївної спрямованості назовні повернеться до себе самого і залишиться з самим собою, він може бути задоволений". А до цього панували сенсуалізм, психологізм самих ідей психіки як tabula rasa. Гуссерль підкреслює, що навіть Брентано не подолав суб'єктивізму і психологічного натуралізму. Лише розробка дійсного методу осягнення сутнісної основи духу в його інтенціональності і побудова на цій основі без­конечної й послідовної аналітики духу привели до створення трансценден­тальної феноменології. Психологія, що базувалася на чуттєво-натураліс­тичному об'єктивізмі, втратила важливий предмет — творчість — "радикальну і сутнісну проблему духовного життя".

Будь-який об'єктивізм долається так: людина, яка філософствує, починає від власного "Я"- творця усіх смислових значень. Саме на цих засадах ба­чить Гуссерль можливість побудови абсолютно незалежної науки про дух, зокрема психології у формі послідовного саморозуміння і розуміння світу як продукту духу. Гуссерль розглядає дух не в природі або “біля неї". Сама природа повертається у сферу духу "Я" — це вже не ізольована річ поряд з іншими подібними речами у заздалегідь готовому світі; особистості вже не "поза" одна одної і не "біля", але пронизані “одна-біля-другої", "одна-в-другій" буттям — своєрідний незбагненний перетин суб'єктивностей.

Криза європейського існування стає зрозумілою для Гуссерля на фоні те­леології європейської історії, що відкривається філософією. Щоб зрозуміти протиприродність сучасної кризи, слід виробити поняття Європи як історичної телеології безконечної цілі розуму. Адже європейський світ був народжений із ідеї розуму, тобто із духу філософії. Гуссерль пояснює кризу як уявне подолання раціоналізму. Мова йде не про сутність раціоналізму, а про озовнішнення, спотворення натуралізмом та об'єктивізмом.

2 травня 1935 р. у Відні Гуссерль виголосив доповідь, в якій розкри­вається відношення між історією і філософією. Ці ідеї він докладно розро­бив у книзі “Криза європейських наук і трансцендентальна феномено­логія".

Науки про дух вивчають людину як особистість, її діяльність, життя. Смисл життя — це цілеспрямована життєдіяльність, результатом якої є виробництво структур духовного порядку. Гуссерль говорить про життя, що творить культуру всередині безперервного історичного процесу. Постає пи­тання "здоров'я і хвороби народів". Тому має бути відповідна наука, яка вивчала б народи і наднаціональні спільноти. "Європейські народи хворі", — зазначає Гуссерль.