Сторінка
1

Психологія "другої та першої статі". Моє буття у зв'язку з буттям іншого. С. де Бовуар (1908 —1986)

Своєрідний внесок французької письменниці й філософа Сімопи де Бовуар, дружини Ж.П.Сартра, у розвиток екзистеціальної психології полягає насамперед у висвітленні взаємостосунків чоловіка і жінки з певною науко­во-популярною відвертістю.

Статеве визначення людини розкрито у творах Бовуар досить усебічно: в плані історичної психології, психології вікової, індивідуальної, особистості, психології творчості і т.д. її перу належать автобіографічні твори: ''Мемуари гарно вихованої дівчини" (1958), ''Сила зрілості" (1961), "Сила речей" (1963), "Душа легше смерті" (1964), але найбільший інтерес становить психологічне дослідження "Друга стать " (1944).

Бовуар аналізує взаємозв'язок статей, використовуючи і критично обмірковуючи підходи психоаналітичні, структурно-антропологічні та ін.· Вона дає своє оригінальне тлумачення суперечності жіночого існування — природного та особистісного — на ґрунті моралі екзистенціалізму. Аналізується протиставлення жіночого і чоловічого. "Вона" історично вис­тупає як "інше", а "він" як суб'єкт та абсолютне число. Мабуть, у з'ясуванні історично складених стосунків, і на це звертає увагу Бовуар, суттєво допо­магає розгортання теми "Пан і Раб" у "Феноменології духу" Гегеля.

У зв'язку з цим слід було б поставити більш точно питання про взаємозалежність у відношеннях чоловіка і жінки, про характер пізнання однієї статі іншою, про їхню реальну взаємодію на різних рівнях стосунків. Гегель зазначав, що існує серйозна діалектика у відношеннях між Паном і Рабом: як раби залежать від панів, так і пани залежать від рабів, адже ос­танні створюють для них умови життя не тільки матеріального, а й ідеального змісту. Цю тему порушує і Бовуар, але робить наголос більше на залежності жіночої статі від чоловічої, не вбачаючи того, що характер жи­вої взаємозалежності завжди позначається діалектичним зв'язком.

Чоловік має більшу фізичну силу, жінки — більше краси, умовно ка­жучи, фізичної. Характер поневолення однієї статі іншою має ці дві підстави — фізичну силу і фізичну красу. Тому однобічно говорити про характер поневолення жінки чоловіком немає підстав, адже сам поневолю­вач є поневоленим поневолювати, тобто перебуває у рабстві. Пан, який по­неволює, зосереджує на цьому поневоленні всю свою психіку і сам є поне­воленим.

Бовуар подає енциклопедичний огляд та аналіз відношень чоловіка і жінки — від ідеальних до суто тілесних, від біологічного тлумачення до психічного й філософського. Вона висвітлює історичну психологію, акмеологію та екзистенціальну філософію цього питання. І хоч насамперед її цікавить доля жінки в історично-суспільному плані, у всебічному розгляді цього питання вона зачіпає й чоловічу стать, а головне — різнобічність сто­сунків між статями. Розкриваються найголовніші рівні цих стосунків, що з'ясовується на цілому каскаді цінностей, які уособлюють дві статі.

Сувору теорію у всеозброєнні діалектичного методу Бовуар органічно поєднує з художнім викладом проблеми. Це своєрідна риса екзи­стенціального психолога, а не просто популяризатора загальних положень.

Ідея краси обох статей передбачає ідею всезагального, особливого та одиничного, яке є індивідуально-неповторним. Через це останнє "просвічується" всєзагальна природа ідеалу краси, що має трансценден­тальний характер. Любов є і способом, і смислом визнання іншого. Предмет любові є саме Інше. Воно протистоїть закоханому суб'єктові і ра­зом з тим прагне злитися з ним. Це протистояння спрямоване проти зник­нення сил індивідуальності в іншому. Отже, в любові постають дві ґрун­товні тенденції: самозаперечення і зникнення в іншому та відстоювання своєї самості саме в екзистенціальному смислі. Це є головною супере­чністю любові і разом з тим — моделлю буття взагалі.

Саме любов розкриває всю драматургію людського буття, яка вип­ливає із необхідності бути самим собою в самодостатньому існуванні. Однак тут постає підсвідоме усвідомлення того, що бути самим собою, перебувати в індивідуальній самодостатності неможливо, ущербно. Треба пов'язати себе з іншим, з іншою статтю через трансцендентальну красу в її чуттєвому індивідуалізованому вияві. Відтак статеві стосунки, які є тілесним зосеред­женням любові, її "згортанням", як сказав би М.Кузанський, а не просто чуттєвим акме, пов'язують двох осіб у страждальному екстазі — статевому злитті, коли кожний у самозабутті, зливаючись з іншим, відчуває лише свої статеві відчуття оргазмового ґатунку. Саме в цьому акті людина ніби зникає в іншому, перебуває у його полоні, забуває, втрачає себе і разом з тим, го­ловним чином, перебуває у полоні гостроти саме свого відчуття і знає себе лише через оргазмовий стан. Після його завершення раптом яскраво усвідомлюється одноосібність буття, людина хоче наповнити його духовним змістом, щоб відчувати і продовжувати зв'язок з іншим. Тоді постають морально-духовні відношення, які мають перебороти відчуження, вичерпаність після статевого акту.

Втрата самостійності в іншому вимагає вироблення моральних сто­сунків, які розвинули б у повному змісті втрачену самостійність особистості. Моральні стосунки між чоловіком і жінкою мають свій головний предмет у тому, щоб уберегти себе на статевому тлі від втрати самості і постати перед Іншим як самодостатній, а не ув'язнений Індивід. Юнацька дружба має ті ж засади, але вона зникає зі зрілістю людини, коли постають індивідуалізовані риси Іншого і ніщо більше не може з'єднувати людей. Навпаки, кохання, любов, з точки зору гідності особистості, мають ор­ганічно поєднати дві статі і разом з тим показати можливість піднятися до загального гуманного ідеалу.