Сторінка
4

Програма НАТО «Партнерство заради миру» та її значення для зміцнення міжнародної безпеки

В той час зміни в Європі були такими стрімкими, що перше засідання Ради північноатлантичного співробітництва збіглося з історичною подією: коли учасники засідання узгоджували заключне комюніке, посол Радянського Союзу оголосив, що СРСР припинив своє існування і з цієї хвилини він представляє тільки Російську Федерацію.[19]

Відразу після закінчення холодної війни під час консультацій РПАС обговорювались проблеми безпеки, які були наслідком холодної війни, наприклад, питання виведення російських військ з Балтійських республік. Були також ініційовані заходи політичної співпраці у вирішенні інших питань безпеки і оборони. РПАС відкрила нові шляхи співробітництва в багатьох галузях, проте, головна увага приділялась багатосторонньому політичному діалогу і недостатньо забезпечувала розвиток індивідуальних відносин між окремими країнами і НАТО. [20]

Як ОБСЄ, так і РПАС починається з періоду «холодної війни», коли Європа була «розділена» на Східну та Західну. Першочерговою метою обох організацій було введення процесу інтеграції міх колишніми державами-суперницями; це форуми, на яких відкрито обговорюються симптоми загрози й політика в галузі безпеки. Хоча, обидві установи беруть свій початок з розділу Європи, однією з основних цілей завжди було забезпечення участі неєвропейських держав в європейських справах. Активна участь США й Канади в структурі ОБСЄ вважалося безперечною умовою європейської стабільності. Після розпаду Радянського Союзу ОБСЄ прийняло у свій склад усі колишні радянські республіки, незалежно від їх географічної чи культурної приналежності до Європи.

РПАС було створено з більш специфічною метою, ніж ОБСЄ. Рада повинна була сприяти проведенню консультацій й співпраці між НАТО й колишніми країнами Варшавського договору, з метою адаптувати їх військову політику до нової європейської архітектури безпеки.

Участь в ОБСЄ та РПАС не базується на географічному чи цивілізаційному визначенні району безпеки. Члени як ОБСЄ, так і РПАС, географічно розташовані або на Американському континенті (США, Канада), або в Азії (Грузія, Азейбарджан, Арменія, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Туркменія, Таджикистан), це відносно велика група держав: біля однієї п’ятої серед 55 країн-членів ОБСЄ і однієї чверті серед 40 країн-членів РПАС. Обидві організації не ставлять членство в залежність від культурних чи цивілізаційних норм та цінностей, котрі можуть вважатися специфічно європейськими чи атлантичними. Центральноазіатські країни автоматично стали членами ОБСЄ та РПАС. Критерії для участі в РБСЄ/ОБСЄ та РПАС не повинні, однак, розглядатися як результат суто історичних обставин, як відсутність чітких критеріїв для визначення того, які нові незалежні республіки повинні бути залучені до процесу інтеграції з західним співтовариством. Навпаки, її слід розглядати як усвідомлений політичний задум – створити нову архітектурі безпеки за умови участі усіх країн, котрі були активними супротивниками в епоху «холодної війни» [21]

Ініціатива «Партнерства заради миру» (ПЗМ) була замислена адміністрацією США та висунута на Брюссельському саміті 10 січня 1994 року. Її розглядали та критикували, як засіб вирішення протиріч серед політики включення та виключення (inclusive and exclusive policies), котру вирішила проводити НАТО в своєму просуванні на Схід. НАТО запропонувала усім членам РБСЄ проводити заходи націлені на воєнну співпрацю в рамках РПАС. В ПЗМ бачили засіб полегшення інтеграції нейтральних та неприєднавшихся західно та східноєвропейських країн в стратегію НАТО. Інтеграція розглядалася як процес диференціації між перспективними та неперспективними партнерами в розширенні НАТО. ПЗМ полегшило б розширення НАТО уникаючи остаточного виключення неперспективних членів «нової» Європи і навіть проклало б шлях до «особливого поглибленого діалогу» з Росією. ПЗМ було націлене на посилення впливу НАТО не тільки на Західну, а й на Східну Європу, переконавши ряд західних нейтральних країн, таких, як Фінляндія чи Швейцарія, співпрацювати з Північноатлантичним альянсом. [22]

Програма "Партнерство заради миру" -- основна програма практичної двосторонньої співпраці між НАТО і окремими країнами-партнерами, яка стала значним кроком на шляху до подальшого розвитку процесу співробітництва між цими країнами. В 1997 році було створено Раду євроатлантичного партнерства (РЄАП), яка стала наступницею РПАС.

Рада євроатлантичного партнерства об'єднує членів НАТО і партнерів (загалом 46 країн) у форматі багатостороннього форуму для проведення діалогу і консультацій з питань політики і безпеки. Вона також забезпечує політичне підґрунтя для розвитку двосторонніх взаємин між НАТО та окремими країнами, які беруть участь у ПЗМ.

Прийняте рішення щодо створення РЄАП віддзеркалювало необхідність вийти за межі досягнень Ради північноатлантичного співробітництва і створити форум для обговорення питань безпеки, який дав би можливість розвитку вдосконаленої і більш оперативної системи партнерства, що відповідала б дедалі складнішій системі відносин, які розвивалися між партнерами в межах ПЗМ та в контексті миротворчих операцій в Боснії і Герцеговині, де в 1996 році 14 країн-партнерів розгорнули свої контингенти разом з країнами Альянсу. Водночас приймалися інші рішення, також спрямовані на вдосконалення ПЗМ через активніше задіяння країн-партнерів у процесі планування і прийняття рішень з усього спектра заходів співробітництва. Заснування РЄАП також відкрило програму партнерства, започатковану для співпраці з країнами колишнього Варшавського пакту, і для інших нейтральних країн Західної Європи.

Окрім короткострокових консультацій в РЄАП з поточних питань політики і безпеки, відбувається і процес довгострокових консультацій та розвитку співробітництва в багатьох галузях. Це стосується, зокрема, врегулювання кризових ситуацій та миротворчих операцій, регіональних питань, контролю над озброєннями та питань, пов'язаних з розповсюдженням зброї масового знищення, міжнародного тероризму та оборонних питань, таких як планування, укладання бюджетів, політика і стратегія в галузі оборони, а також планування на випадок надзвичайних ситуацій та готовності до катастроф, співпраці в галузі озброєнь, ядерної безпеки, цивільно-військової координації управління повітряним рухом та наукової співпраці.