Сторінка
7
У ЗВІЛЬНЕНОМУ ВІДНІ
Після закінчення окупаційного режиму в Австрії, у травні 1955, мистець поволі повертається до здоров'я і до заслуженого душевного спокою. Тепер, коли доступ до робітні став вільний, вона повернулася до свого улюбленого емалю. І знову цілими днями пересиджувала в затиші своєї робітні — при вогні печі. Появилися її нові твори, дещо змодернізовані, і відразу розходилися по виставках. Першою повоєнною великою виставкою у Відні була «Міжнародна виставка християнського мистецтва», влаштована в 1957 році, в якій взяли участь видатні митці з Франції (Ж. Руо, Манесьє), Бельгії, Голландії, Італії, Німеччини, Іспанії та США. Дольницька виставила тут чотири емалі. У 1958 році вона знову дала чотири емалі на таку ж виставку, з яких дві купило австрійське міністерство освіти — «Мадонну» (ясножовту-золоту на чорному тлі) і «Вертеп» (рожевий ангел веде за руки пастирів, Божа Мати блакитна на сріблі). Відтак це міністерство купило емаль «Сон Христа в човні». Чотири «Мадонни» стали власністю українців — пані Ольги Войценко, пані Мілени Рудницької, Володимира Поповича; четверта опинилася в Міннеаполісі.
Перерваний війною контакт з українцями відновився зараз після відходу радянської армії з Відня. Газета «Шлях перемоги» від 23 вересня 1956 помістила статтю про Дольницьку з фотозняткою мистця і трьома репродукціями її творів. Д-р Аристид Вирста замовив у 1957 році «Гуцулів» і «Мадонну», о. Пилипець із США — велику чашу з 22 емалями (1958), о. д-р Ґавліч — подібну чашу (1959). Вінніпезький журнал «Жіночий світ» (за березень 1959) опублікував репортаж О. Войценко «Емалістка, що не може жити без вогню».
У 1959 році постали нові твори: триптих «Мадонна», «Вертел», «Українка» і дві «Мадонни». Всі вони є новими оригінальними композиціями, бо мистець ніколи не робить серійних повторень. У кожному творі є нові кольори, що не повторюються, навіть техніка виконання міняється. У 1960 році, на річній виставці «Асоціації жінок-мистців» у Відні, вперше демонструвався її емаль, зроблений не на металевій плитці, а на сітці. Ця новина викликала сенсацію.
Перед українцями Дольницька виступила на збірній «Виставці трьох» (Марія Дольницька, Григор Крук та Северин Борачок), що мала місце в Нью-Йорку, в 1961 році. Там були виставлені такі її нові праці: «Тріє царі», «Червона Мадонна», «Весняна Мадонна», «Суд Паріса» та інші — разом 15 творів.
Не зважаючи на дещо послаблене здоров'я, мистець працює постійно, щораз більше вдосконалює свою техніку і не йде втертими шляхами. Своїми новими працями дивує не тільки своїх знайомих та приятелів, а передусім знавців мистецтва, бо в цих творах багато свіжості та мистецької молодості. Її композиції тепер лаконічніші, сполучені з сміливими гамами прекрасних кольорів. Хто бачив її при праці при яскравому вогні, той може порівняти її з весталкою мистецтва, яка майже 50 років служить творчому вогню і з нього вичаровує сотні неповторних мистецьких творів, що сьогодні є в усьому світі і колись свідчитимуть про великий талант української емалістки.
ОСОБА МИСТЦЯ
Радше низького ніж середнього росту. Пропорційно збудована, на перший погляд — сильна і здорова. Голова округла, очі також округлі — великі, сірі, дуже жваві, хоч деколи замріяні. Зачіска проста, волосся темне, коротке і закриває чоло аж по самі брови. Руки великі та гарні з довгими, не худими пальцями. Через низький ріст її не прийняли до театру у Львові, хоч першою її мрією в юнацькі роки було стати акторкою.
Темперамент у неї живий та активний. Любить товариство — весела, дотепна, оповідає цікаві історії та ще цікавіші анекдоти. Попри образотворче мистецтво любить музику, зокрема оперу. Мелодії Верді діють на неї стимулююче: коли вона почуває себе погано або відчуває втому, вистачить їй почути співака Протті в арії Яго, щоб набрати знову сил та певности себе. Крім оперної музики, захоплюється також українською церковною музикою. Любить гарну поезію, зокрема ліричну. Колись декламувала вірші О. Олеся та І. Франка на віденських концертах або урочистих вечорах.
До інших мистців ставиться з повагою і об'єктивно оцінює їхню творчість; вміє захоплюватися великими мистцями і не має ні крихітки заздрості щодо успіхів своїх колег. У своїй бібліотеці комплектує монографії мистців світового значення. З сучасних українських мистців високо цінить Григора Крука та Якова Гніздовського.
Сама про свою творчість говорить не радо і ставить до себе дуже високі вимоги. Ця скромність навіть шкодить їй, бо коли критики або журналісти звертаються до неї за інформативним матеріалом та фотозанятками її творів, то не дістануть майже нічого, якщо твердо не настоюють, або мусять задовольнитися кількома натяками на її студійні часи та кількома фотографіями найновіших праць. Вона не терпить, коли мистець робить сам собі рекламу, тому ніколи не шукає ні пресової, ні якоїсь іншої пропаганди. Коли перед другою світовою війною у Львові її приятелі-мистці хотіли видати монографію про неї і просили її написати короткий життєпис і дещо про свою діяльність, вона відповіла: «Якщо в газеті „Діло" буде поміщений некролог про мене, то мені цього вистачає». З такою скромністю сполучені її необізнаність у фінансових справах та матеріальна незацікавленість, що проявляється в цінах на її твори. Хоч вона добре знає, що таких творів у мистецькому емалі тепер майже ніхто не виконує, вона ставить ціни в тій висоті, наскільки часу присвячує для їх виготовлення, тобто враховує тільки матеріал і години праці. Коли ж доводиться їй ставити ціни для знайомих, то вона справді заклопотана і пропонує покупцеві самому визначити ціну.
Свої праці Дольницька виконує дуже солідно, з найкращого матеріалу, а з технічного погляду бездоганно. Коли щось їй не подобається, починає наново,
Завантажити реферат