Сторінка
1

Романтичне Європейське мистецтво

Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов'яза­ний із протиборством і послідовною зміною трьох художніх напрямів — класицизму, романтизму, реалізму.

Романтизм як система ідейно-художніх прин­ципів, що протистояли класицизму, домінував у культур­ному житті Європи в першій третині XIX ст. Різні суспільні верстви відчували на цей час певне розчарування наслідка­ми антифеодальних революцій. Стан, в якому опинилося суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагадував "царство розуму" з його ідеалами свободи, справедливості, рівності, про яке мріяли філософи-просвітителі XVIII ст. Реальність історії виявилася непідвладною "розуму", спов­неною таємниць і непередбаченостей.

Невіра в соціальний, промисловий, науковий прогрес, який приніс лише нові соціальні контрасти та антагонізми, призвів до духовного спустошення особистості, невіри в можливості людини за­галом. Настрої безнадії, світової "скорботи" притаманні героям французьких письменників Франсуа Шатобріана (1768-1848), Альфреда Віктора Віньї (1797—1863), Альфонса Ламартіна (1790—1869), ліричній поезії Генріха Гейне (1797— 1856) та ін. Тема злого та страшного світу з його сліпою владою матеріальних цінностей, ірраціональністю людської долі, одноманітністю повсякденного життя пройшла крізь всю історію романтичної літератури XIX ст., знайшовши найбільш яскраве втілення у творах видатного англійсь­кого поета Джорджа Байрона (1788—1824), німецького письменника, композитора, художника Ернста Гофмана (1776—1822), американського письменника Едгара По (1809—1849), а також російського поета Михайла Лєрмон­това (1814—1841), автора поеми "Демон", яка є геніальним символічним втіленням ідеї бунту особистості супроти несправедливого і жорстокого загальносвітового устрою.

Разом з тим романтикам було властиве почуття необхід­ності радикального оновлення світу, усвідомлення причет­ності людини до потаємного багатства та безмежних мож­ливостей земного буття. Ентузіазм, заснований на вірі у все­могутність вільного людського духу, пристрасна, всеохоплююча жадоба нового — одна з найхарактерніших рис романтичного світосприйняття. Глибокому розчаруван­ню в реальній дійсності, в можливостях існуючої цивілі­зації полярно протиставляється романтичний потяг до "нескінченного", до ідей абсолютних і універсальних. Ро­мантики мріяли не про вдосконалення життя окремого індивіда, а про всесвітнє вирішення суперечностей буття. Розлад між ідеалом та дійсністю отримує у романтизмі надзвичайну гостроту та напруженість. Причому у твор­чості, наприклад, поетів англійської "озерної школи" — У. Вордсворта, С. Т. Колріджа, Т. Сауті — переважала думка про панування у світі незрозумілих та загадкових сил, не­обхідність людини підкорятися долі, у творчості інших — Д. Байрона, М. Лєрмонтова — переважали настрої боротьби та протесту проти світового зла.

Зображаючи повсякденне життя сучасного "цивілізова­ного" суспільства як безколірне та прозаїчне, романтики прагнули всього незвичайного, їх приваблювала фантасти­ка, минулі історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут та звичаї далеких країн. Письменники-романтики відкривали читачеві глибину та красу духовного світу лю­дини, безмежність проявів людської індивідуальності. Людина для них — малий всесвіт, мікрокосмос. Потяг до сильних та яскравих почуттів, до потаємних рухів душі, до інтуїтивного та підсвідомого — суттєві риси романтичного світогляду. Характерним для романтизму є захист свобо­ди, суверенності та самоцінності особистості. Близький до романтиків німецький філософ Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775—1854) вважав, що саме у свободі полягає весь пафос земного, вся "гострота" життя. Апологія особистої свобо­ди була ніби самозахистом від безжалісного руху історії. Романтики були схильні розглядати свободу як розриван­ня творчою особистістю соціальних пут, а сам романтизм спочатку виникає як бунт проти догм та ідеологічних обмежень офіційного "класичного" мистецтва. Відчуженість творчої особистості від навколишнього консервативного середовища, а через це і від світу взагалі — провідна світо­глядно-естетична проблема, яку вони намагалися виріши­ти. Не випадково, мабуть, "Меккою" європейського роман­тизму була Франція, де можна було ковтнути свіжого ре­волюційного повітря ЗО—40-х років. Як Голландія у XV ст., так Франція притягала до себе емігрантів, усіх, хто тікав від реакційної задухи у себе на батьківщині: з Німеччини приїздить Генріх Гейне, з Польщі — Адам Міцкевич та Фридерик Шопен.

Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми на­ціонального духу та національної культури, а також до своєрідності різних історичних епох. Принципи історизму та народності мистецтва — одне з найважливіших досяг­нень естетики романтизму. Так, принцип історизму роман­тики намагалися цілісно реалізувати у створеному ними жанрі історичного роману. Твори американського письмен­ника Джеймса Фенімора Купера (1789—1851), англійця Вальтера Скотта (1771 — 1832), француза Віктора Гюго (1802—1885) становлять неперевершений здобуток світової романтичної літератури.

Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водно­час глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи знаходимо в однойменних поемах Байрона та Гюго, в Паризькому ху­дожньому салоні 1827 р. була виставлена картина Буланже "Мазепа", яка отримала високу мистецьку оцінку.

Безмежна різноманітність місцевих, епохальних, націо­нально-історичних, персональних особливостей мала в очах митців романтизму певний філософський зміст, вона була виявленням багатства єдиного світового цілого — всесвіту.

У галузі естетики романтизм протиставив класичному "наслідуванню природи" творчу активність митця, його право на перетворення навколишнього світу: художник ство­рює свій особливий світ, більш прекрасний та правдивий, а тому більш реальний, ніж емпірична дійсність. Романтики вважали, що саме мистецтво становить потаємне єство, гли­бинний зміст та найвищу цінність світу. Вони пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну фанта­зію, відкидаючи нормативність в естетиці, регламентацію в мистецтві. Романтизм щодо цього багато в чому нагадує культуру бароко, яка теж виникла на грунті творчого переос­мислення естетичних принципів іншої культури — Ренесан­су. Зокрема, у творчості одного із засновників французького художнього романтизму XIX ст. Ежена Делакруа (1798— 1863) відчувається близька спорідненість з барочним стилем Ру-бенса, якого він щиро шанував.