Сторінка
1

Пейзажний живопис

ЗМІСТ

1. Звичаї та традиції пейзажного живопису.

2. Графіка пейзажного живопису.

3. Майстри живопису.

4. Механізм створення дипломної роботи.

5. Висновок.

6. Література. ВСТУП

Своєрідна і різноманітна краса української природи- і ніжно-ласкавої, і суворо-грізної, і безмежно-розлогої в степах, і фантастично-примхливої на гірських верховинах - здав на вабила до себе творчу увагу художників усіх, так би мовити, видів зброї. Досить пригадати в літературі Гоголя, що такими широкими, гіперболічними мазками, і разом з тим так глибоко змалював і Дніпро, "у всяку погоду", і давні степи, де воювали волелюбні козаки з ту­рецько-татарськими загарбниками із шляхетською Польщею; Шевченка, що і поетичним пером, і малярським пензлем зумів показати білі хати, зелені верби, стрункі тополі, вишневі садки рідної країни і безкрайньо тяжку долю кріпаків та грізні народні рухи проти гнобителів на лоні тієї краси; Пушкіна з його геніально-проникливою "украинской ночью", в якій "чуть трепещут серебристых тополей листы", Коцюбинського, що з рівною майстерністю зображував і пахучі, співучі степи Херсонщини, і казкові карпатські ландшафти; поетів тих же Карпат Федьковича і Черемшину . У музиці досить назвати зачарованих українською травневою ніччю Римського-Корсакова і Лисенка, срібно-блакитним сяйвом ночі під різдво - тих же Римського-Кор­сакова і Лисенка- і Чайковського, натхненного широчінню шевченківського Дніпра, Мусорського - величчю нашої природи, як символом величі народу, - Стеценка, Степового, Леонтовича.

Але, ясна річ, найбільше засобів для змалювання прекрасної рідної зе­млі мають у своєму розпорядженні майстри образотворчого мистецтва. Чу­дові українські краєвиди, чудові українські люди творчо запалювали таких велетнів малярства, як Репін і Куїнджі. Українські художники Микола Пимоненко, Сергій Васильківський, Сергій Святославський, Петро Левченко, далі - Іван Труш, Микола Бурачек, Григорій Світлицький, із наших сучас­ників - Іван Іжакевич, Олексій Шовкуненко, Олена Кульчицька, Йосип Бокшай, Михайло Дерегус) Тетяна Яблонська, Віктор Пузирков та інші, кожен по-своєму, віддали щедру данину любові до рідного краю, до його бар­вистого пейзажу, одухотвореного в наші дні могутньою колективною пра­цею українського народу.

М.П. Глущенко говорив: "Мене хвилює природа. Я не можу бути спо­кійним, коли бачу якийсь пейзаж. Найбільше люблю весну, голубий бере­зень, сніг, який вже набрався вологою, обважнів і дихає. А крізь нього про­бивається нове життя. Є велечезне поетичне узагальнення природи. Улюблена- тема зміни стану природи, особливо її весняне пробудження з дзвін­коголосими струмками, що вирвалися на волю із зимового полону, з першою зеленню, яка народжує світлі почуття радості і оновлення. Є відродження кольору, відродження, коли починає жити дерево.

Люблю чисті, яскраві, прозорі барви і несподівані контрасти, які на­дають пейзажу динаміки, експресії, отієї ледь помітної боротьби настроїв".

"Мистецтво є такою ж потребою для людини, як їсти і пити. Потреба краси і творчості, що втілює її, нероздільна з людиною", - писав Ф.М. Достоєвський.

У кожного виду мистецтва свої виразні засоби: в музиці - це звук, в образотворчому мистецтві - колір, лінія і т.д., в літературі - слово. Але спі­льна суть усіх видів полягає в тому, що мистецтво - це одна з форм суспіль­ної свідомості, в основі якої лежить образне відображення явищ дійсності.

Література, музика, образотворче мистецтво як навчальні предмети в школі покликані відкривати дітям красу навколишнього, надихати до твор­чості, нести духовність і гуманізм. Не здобувши суми гуманітарних знань, людина втрачає великий світ мистецтва, а в результаті загальної неграмотності в цій сфері програє, в кінцевому підсумку, суспільство. Країна, в якій учили малювати так же, як учать писати, випередила б скоро всі інші країни у всіх мистецтвах, - стверджував великий філософ матеріаліст Дідро.

ТРАДИЦІЇ ПЕЙЗАЖНОГО ЖИВОПИСУ.

Якщо говорити про традиції, то важливо уявити собі, до чого вони нам потрібні. Можна уявити, що живопис - це головним чином створення кар­тин, які розповідають про які-небудь події, і тоді відповідно природньо зве­рнутись до традицій розповіді і до тих художників минулого, які виступали як майстри розповідей.

Я поважаю розповідь і рахую, що вона потрібна річ, але чи цим тільки вичерпується роль живописця. Здавалося б, що живопис не може обмежува­тись таким завданням, тоді б він перетворився в один з цехів мистецтва на рівні з іншими цехами. Тут створюють картину, тут роблять ілюстрації, де­корації і т.д. Але це не так. Мені здається, що живопис - це ведуче мистецт­во серед здорових і просторових мистецтв.

Живопис - це перша безпосередня зустріч образотворчого мистецтва з природою, тут відкривається безпосередня правда натури, тут кольором і фарбами художник нагамагається її передати. Живопис може виховувати : створювати смак, можна сказати "погляд" сучасних художників і художни­ків взагалі. Раніше це було. І до цього треба прагнути. А якщо так, то пошуки традиції при такій ситуації, при такій установці не можуть обмежуватися тільки розповідачами, традиція повинна бути широкою і різноманітною.

А в зв'язку з цим мені хотілося поговорити про етюд, першу безпосередню зустріч живопису з природою. Мені здається, що в зв'язку з питанням про етюд можливо виясниться, що таке художність.

Якщо темою для етюду є оголена натура, то це велика тема, а якщо пейзаж, то це також тема з великим змістом, але якщо перед художником постала забута група предметів на столі, то тоді він може відкрити загадкову річ "простір", при чому цей простір ніякими перспективами не накривається і не вичерпується.

Якщо художник почне цю групу предметів малювати (писати) і но завдання буде цілісно бачити все це, то він побачить, як речі будуть розмовляти між собою, складно відноситись одні до одних, поступатись одні од­ним, будувати глибину, впливати одні на одних кольором, силуетом і т. д., він ніби почує тиху розмову і його натюрморт, тобто мертва натура, здастся тихим, окремим життям. І якщо він зуміє дійсно цілісно зобразити цю групу предметів, то відкриє ритм, ритмічне відношення речей, при чому речі бу­дуть самі ще й і змінюватись в залежності від того яку з якою ми будемо співвідносити. Тобто ми одержимо в результаті щось незвичайне, щось, про яке розповідати можна тільки дуже приблизно, що справжній глядач пережи­ває і повністю побачить, коли стоїть перед самим витвором.