Сторінка
1
Історія орнаментальних прикрас у народному мистецтві тією чи іншою мірою відображає історію розвитку певного народу, його культурні й релігійні традиції, навколишню природу та традиційні види ремесел. Прикраси належать до найархаїчніших елементів культури в історії людського суспільства. У своїй початковій функції вони відіграли роль, спрямовану на задоволення обрядових і культових потреб, стаючи згодом носіями складної мови знаків і символів. якими людина виражає своє ставлення до оточуючого світу і явищ природи та сповідує певні звичаї, наприклад, розмальовуючи і татуюючи шкіру, прикрашаючи себе кольоровим камінням. Крім того, прикраси відігравали оберегову та естетичну функції, виступали у якості матеріального прояву емоційного життя людини, часто виступаючи символом влади і показником приналежності до відповідного суспільного класу.
У таких формах виникла, розвивалась і живе сьогодні прикраса на території Гуцульщини.
Прикраси посідають чільне місце у художньому оздобленні гуцульського вбрання кінця XVIII - початку XX ст. Художня форма і орнамент цих прикрас, їх назви і способи носіння вказують на традицію, яка має глибоке історичне коріння.
У різні часи розвитку матеріальної народної культури на Гуцульщині створювались переважно традиційні типи та форми прикрас, які суттєво відрізнялись від прикрас вищих суспільних класів, хоча багато у чому свій початок взяли від них. Своєрідність гуцульських прикрас позначається яскравою самобутністю, і вони не позбавлені численних рис, притаманних прикрасам різних народів світу.
Народна прикраса явище багатогранне, історичне, а з географічної точки зору - видозмінне. Один з відомих дослідників Гуцульщини Володимир Шухевич у своїй фундаментальній праці "Гуцульщина" 1899 року писав: " .убирає молодша челядь много рядів лискавок, пацьорок, хрещиків, поміж якими звичайно один більший; воколо шиї перев'язує силянку або ґердан з дрібненьких пацьорок .".Щодо функціональності традиційних гуцульських прикрас, то можемо виділити кілька груп. До першої віднесемо ті, які пов'язані з духовною культурою та знаходяться у тісному взаємозв'язку з різними обрядами, звичаями; наділені відповідною символікою та магічністю. Такі прикраси, як правило, люди носили безпосередньо на тілі, хоча з плином часу вони набрали декоративного значення: це - обручки, чільця та хрести. Рідше в гуцульських народних прикрасах використовувались кульчики і зовсім не зафіксовано браслетів, оскільки рукави на сорочках завжди були довгими, завуженими до зап'ястя руки і викінчувались вишиваним орнаментом.
Іншу групу представляють прикраси, які, крім оберегової функції, були корисними у функціональному плані й одночасно виступали складовою частиною історії формування та розвитку традиційної гуцульської ноші. До них відносяться різноманітні пряжки, чепраги (защіпки для верхньою одягу та нашийних прикрас), бовтиці для заплітання кіс та укладання волосся, ґудзики, пряжки для поясів, торбинки, порохівниці, ланцюжки для згардів, хрестів, прикраси для зачісок, головних уборів тощо.
Згадані типи народних прикрас відрізняються не тільки художнім ефектом, а й матеріалом та способом виготовлення. Класичними народними прикрасами були прикраси, типологія яких сформувалася безпосередньо у народному середовищі. Майстри, що виготовляли їх, були вихідцями із селянських гуцульських родин, які ввібрали в себе прадавні традиції вірувань, обрядів та способів носіння і декорування прикрас.
Орнаментика гуцульських прикрас, як і інших видів народного мистецтва гуцулів, наскрізь пройнята елементами древньої, дохристиянської культури. Тут, у малодоступних горах, до XX ст. збереглися традиції старослов'янського мистецтва. Джерелом орнаментальних композицій гуцульських прикрас був древньослов'янський солярний культ, який оспівував первісне хліборобство, скотарство, де вирішальним фактором вважалася животворна сонячна сила. Символ сонця став емблемою добробуту та благополуччя і для населення Українських Карпат, яке до наших днів зберегло немало магічних вірувань. У ті далекі часи цей символ широко використовувався як оберіг. Саме тому різноманітні інтерпретації солярного символу так часто використовують гуцульські майстри в декоруванні прикрас.
З плином часу солярні знаки поступово вдосконалювалися, набували різних атрибутів, виступали в різних сполученнях з іншими зображеннями. Народне мистецтво Гуцульщини існувало довгі віки. Воно жило і розвивалося, творилося у нових формах, які відображали новий зміст життя.
Особливо яскраво в гуцульській орнаментиці прикрас відбився період древньої Русі з характерним для нього процесом християнізації і боротьби з язичеством. Цей процес не був раптовим. Він тривав дуже довго і виразно позначився у народному мистецтві поступовою асиміляцією старої язичеської символіки з новою християнською. Християнство могло ввійти в народні маси лише пристосувавши (нерідко асимілювавши) свої поняття, свої образи до тих язичеських понять і образів, яких міцно тримався народ.
Асиміляції, в першу чергу, підпадала саме солярна символіка, яка виражалася у злитті сонячного диску з хрестом - головною емблемою християнського культу.
Найяскравіше цей процес простежується у гуцульських металевих нагрудних прикрасах - згардах, які складаються з одної чи з двох (і рідко - з більшої кількості) низок дисків або хрестів. Для з'єднання згард служать так звані чепраги - дві, переважно круглі, пластини, оздоблені карбованим або ажурним орнаментом.
При першому погляді на згарду впадає в очі диспропорція між розмірами чепраг і згард. Чепраги, як правило, мають великі,зовсім невиправдані їх утилітарною функцією, розміри. Деякі з них досягають 6-7 см у діаметрі, що говорить про їх особливе місце серед нашийних прикрас. Чепрага - сонячний символ - мала охороняти людину від злих духів. У центральній частині декору чепраги в більшості випадків розміщуються різні варіанти солярної символіки, колесо з вісьмома, шістьма або чотирма спицями, шестираменна розета, концентричні кола тощо.
Ту саму роль відігравав архаїчний тип згард, які складалися з круглих сонцеподібних медальйонів, схожих на чепраги, прикрашених шестипромінною розетою або іншими подібними солярними емблемами. Характерною рисою таких згард є вписування в коло їх дисків рівноконечного хреста з чотирма малими колами між його раменами. Ці хрестоподібні мотиви, маючи дохристиянське походження, були солярними знаками.
Але поступово, крок за кроком, дисковидні солярні знаки в згардах набувають хрещатої форми. Спочатку до дисковидної пластики додаються чотири хрестовидно розміщені кружки, далі ці додатки ускладнюються і збагачуються у своїх формах. Сонцеподібні диски у згардах замінюються хрещиками-хрестиками з рівними раменами, проміжки між якими заповнювалися променями. Хрещики, як правило, мали однакову форму і розміри. Згодом хрести втрачають рівнораменність: одне з рамен стає довшим і хрест набирає вже специфічної християнської культової форми. Саме на хрестах такого типу з'являються рельєфні розп'яття з рисами примітивної пластики. Але й такі суто християнські хрести ще мають на собі багато залишків язичеської символіки. Так, на кінці рамен цих хрестів часом зустрічаємо солярні розети або диски. Такі хрести служили як частиною згард, так і самостійною прикрасою. Їх носили переважно чоловіки (рідше жінки) на ланцюжках-ретязях. Ретязі в залежності від техніки виконання мали такі форми: круглі, плоскі, довгасті, плетені, перевиті.
Завантажити реферат