Сторінка
2

Гуцульські прикраси

У XIX - на поч. XX ст. на Гуцульщині ще побутувало металеве намисто - шелести у формі невеликих круглих дзвіночків, які виготовляли технікою штампування. Таке намисто було вже архаїзмом серед східнослов'янських прикрас і виготовлялося тільки гуцульськими майстрами. Подібні аналогії можна знайти серед бронзових, срібних та золотих виробів стародавніх слов'ян.

Внаслідок специфічного історичного розвитку та географічного розташування карпатського регіону, тут не тільки залишилися елементи культури Київської Русі, а й збереглися традиційні способи обробки металів. Для декоративних цілей майстри Гуцульщини вживали м'які і легкоплавкі метали. Є, наприклад, старовинні гуцульські прикраси, зроблені з міді і олова. Золото і срібло були недоступні народним майстрам, тому вони вживали сплави, що своїм кольором імітували ці дорогоцінні метали. Таким сплавом була, наприклад, латунь ("мосяж"). Пізніше для виготовлення прикрас гуцульські умільці почали вдаватися до імітації срібла, використовуючи бакунт (сплав міді, олова і срібла) і нейзільбер (сплав нікелю, міді і цинку). Ці сплави легко піддавалися традиційним способам обробки, якими користувалися гуцульські майстри-мосяжники (від слова "мосяж"). Це, насамперед, лиття, кування, плетіння, гравірування, інкрустація, штампування та ін.

Комбінуючи різноманітні техніки, народні умільці виготовляли прикраси, які відзначалися багатством форм і різноманітністю орнаментальних композицій. За способом носіння гуцульські прикраси можна розділити на декілька груп. Найчисленнішу складають нашийні та нагрудні прикраси, до яких відносяться й вище згадані згарди, чепраги, шелести. До цієї ж групи належить ще один тип згард - намисто з одного або кількох рядків монет, підвішених до шнурка або ланцюжка. Для таких підвісок використо-вувалися австро-угорські. польські, російські, румунські та італійські монети. У заможних гуцулок на грудях виблискувало по 3-4 низки срібних монет.

Дослідники звертають увагу на велику кількість нагрудних прикрас в гуцульському жіночому костюмі. У цей набір входило по декілька десятків зразків намиста (іноді 40-50) вагою в кілька кілограмів. Сюди входили коралові намиста або їх підробки та різні види намиста зі скла. Це, зокрема, "венеціанські" або "писані" пацьорки, які завозилися на Гуцульщину і належали до найулюбленіших жіночих прикрас. Для їх виготовлення використовували непрозорий сплав скла (смальту) різноманітних кольорів: темносинього, блакитного, бірюзового, білого, зеленого тощо.Намистини круглі за формою, діаметром 1,5-2 см інкрустувалися золотом, склом, розписувались кольоровими фарбами. Мотиви були рослинні - листочки, гілочки, завитки тощо. Найбільше цінувалося велике, пишно золочене намисто. Дешевшим було намисто з напівпрозорого та шаруватого скла. До останнього виду належить широко розповсюджене на Гуцульщині намисто білого кольору - "перли".недороге і водночас ефектне.

Намисто з коралів на Гуцульщину завозили з Італії та Франції. Цінувалося воно залежно від розміру, насиченості кольору та чистоти коралу. Велике червоне, без цяточок намисто ("французькі коралі") коштувало дуже дорого, прикрашали ним себе лише заможні гуцулки. Бідніші носили підробки під коралове намисто із фаянсу, рибного клею тощо.

Очевидно, червоний колір коралів (до середини XIX ст. верхній одяг гуцулів, виготовлений з повсті, був червоною кольору) асоціювався з кольором, що мав магічну силу захисту людини від злих сил. Тому кожна молода дівчина та жінка намагалися мати в своєму асортименті червоні корали.

Усі прикраси виконували не стільки декоративну, скільки магічно-захисну функцію, яку з кінця XIX ст. перебрала на себе прикраса, що виготовлялася з бісеру різних кольорів, утворюючи найрізноманітніші варіанти орнаментальних мотивів, знакова символіка яких спрямовувалась на захист.

Прикрасам грудей, голови і шиї, як найбільш вразливим і беззахисним по відношенню до потойбічних сил, приділялося багато уваги в ансамблі гуцульського одягу. Як нашийна жіноча прикраса найчастіше використовувалася стрічка із різнокольорового бісеру - силянка, що щільно облягала шию. Найдавніші зразки цих виробів виготовлені способом нанизування - силянка. від чого походить і назва цих прикрас. Неширокі 2-З см силянки носили жінки і дівчата у будень. Дня міцності їх іноді нашивали на червону тасьму. Святкові силянки були ширші, ажурніші, по нижньому краю прикрашені петельками з бісеру - кумасиками. Крім силянок з бісеру, виготовляли ґердани технікою, що нагадує полотняне ткання простого переплетення. Вони відрізняються від силянок щільною фактурою.

Традиційний орнамент силянок і ґерданів геометричний ромб з простими або ускладненими контурами, трикутник з відрогами по кутах, а також дрібніші елементи - зигзаги, кривульки тощо. Колористична гама силянок дзвінка, насинасичена і гармонійно пов'язана з колоритом усього ансамблю одягу.

Наступну групу прикрас складають головні убори і доповнення до них, Оригінальністю художнього вирішення відзначається чільце - жіноча прикраса прямокутної форми, яка закривала лоб аж до брів, обрамляючи обличчя зверху пишною "бахромою" рухомих підвісок, що під час ходи і особливо танцю мелодійно видзвонювали. Чільця виготовляли місцеві майстри-мосяжники.

Відомо декілька його варіантів. Стародавні чільця виготовляли з квадратних латунних пластинок, прикрашених карбованим орнаментом. На кожній з пластин кріпилося по чотири-шість металевих підвісок, так званих ціток. Знизу чільце завершувалося рядком дзвіночків, від кожного з яких звисали пелюсткоподібні підвіски. Пізніше чільця виготовляли з суцільної латунної бляшки, до котрої двома-чотирма горизонтальними рядами підвішували цітки. Бляшку прикріплювали до широкої червоної або зеленої бархатної тасьми. Традиція використання чільця як елемента весільного вбрання своїм корінням сягає часів формування давньоруської культури і збереглася в побуті до сьогодні.