Сторінка
1

Мистецтво Італії 17-18 ст.

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбуло­ся подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення лю­дей до щасливого життя, а також нова система національ­них літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво. Характерними ознаками куль­тури Ренесансу були такі:

1) Світський, нецерковний, характер культури Відро­дження, що було наслідком секуляризації (звільнення) сус­пільного життя загалом.

2) Відродження інтересу до античної культурної спад­щини, яка була майже повністю забута у середні віки.

3) Створення людської естетично-художньої спрямова­ності культури на противагу релігійній домінанті у куль­турі середніх віків.

4) Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спря­мованість філософських вчень Відродження.

5) Широке використання теорії "подвійної істини" для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6) Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

Тенденції культурного розвитку, започатковані епо­хою Відродження, знайшли своє продовження у XVII ст. Водночас виникли й інші соціально-історичні чинники, які суттєво вплинули на всю систему культурного життя За­хідної Європи.

Значною мірою вони зумовлювалися попереднім істо­ричним розвитком, і все ж це були новітні тенденції сус­пільного розквіту, котрі започаткували формування нових політичних і економічних структур, нове розуміння світу і людини, нову систему культурних цінностей.

Центром розвитку мистецтва барокко на рубежі ХVІІ - ХVІІІ сторіч був Рим. Майстра барокко розривають з багатьма художніми традиціями Відродження, з його гармонічними, врівноваженими обсягами.

Архітектори барокко включають у цілісний архітектурний ансамбль не тільки окремі спорудження і площі, але і цілі вулиці. Доменіко Фонтана застосовує вперше в історії містобудування трипроменеву систему вулиць. Обеліски і фонтани, поставлені в крапках сходу променевих проспектів і в їхньому закінченні, створюють майже театральний ефект перспективи, що вдалину іде.

На зміну статуї як організуючому центру площі приходить спрямований угору чи обеліск фонтан, прикрашений скульптурою. Блискучим майстром рішення міського простору в стилі барокко була Джанлоренцо Бернини (1598-1680 р.) (пьяцца Навона з трьома фонтанами, головний з який присвячений чотирьом рікам; колонада на площі перед собором Св. Петра).

Як придворного архітектора римських пап він очолював всі основні архітектурні, скульптурні і декоративні роботи, що велися в Римі. У культовому зодчестві зрілого барокко підсилюються пластична виразність і динамічність.

Прямі площини змінюються вигнутими, чергування вигнутих поверхонь підсилює пластичний ефект. Різні матеріали (кольоровий мармур, різьблення по камені і дереву, ліпнина, позолоть), живопис, насичений візуальними ефектами, примхливість архітектурних обсягів — усе це було спрямовано на посилення художньої виразності.

У живописі Італії на рубежі ХVІІ-ХVІІІ ст. виникають два головних художніх напрямки. Одне з них, що одержало назву «болонский академізм», зв'язано з творчістю братів Карраччи, інше — з мистецтвом самого великого художника Італії XVII в. Караваджо.

Брати Карраччі — Аннибале (1560-1609 р.), основоположник сучасної карикатури, Лудовіко (1555-1619 р.) і Агостино (1557-1602 р.) — організували в Болоньї «Академію спрямовану на щирий шлях». Головним принципом їхньої творчості було перетворення натури відповідно до класичних норм, так щоб вона стала гідним предметом зображення.

Поклоніння пастухів. Аннібал Карраччі (1560-1609).

Гравюра різцем, офорт.

Микеланджело Мерізі да Караваджо (1573-1610 р.) — художник, що дав найменування могутньому реалістичному плину в мистецтві, що знайшло послідовників по всій Європі. Він є основоположником нового мальовничого стилю, заснованого на контрастах світла і тіні, монументальності і ретельному проробленню деталей. Подібні прийоми створюють атмосферу внутрішньої напруженості і драматизму.

У XVII ст. Італія ще зберігала провідне положення в мистецтві Європи, але з XVIII в. почався занепад, причини якого лежать в історичній долі Італії, дуже складної в XVIII ст.

Новизна цих поглядів проявилася першочергово в Ре­формації. Реформація (в перекладі з лат. геґогтаїіо — пере­творення, виправлення) — загальновизнана назва широкого суспільно-політичного руху, що на початку XVI ст. охопив майже всю Європу. Спрямований проти католицької церк­ви, він спричинив утворення нової сутності церков, так званого протестантського напряму.

З ідеологічного погляду, Реформація досить послідов­но відображала новий, буржуазний, час в історії Європи, відіграла величезну роль у руйнації старого феодально-пат­ріархального укладу в культурі, мисленні, способу життя.

В Італії досягнення мистецтва тісно пов'язані з вене­ціанськими впливами. Попит на декоративне розмальову­вання палаців венеціанської знаті і картини, вівтарні об­рази для церков викликав надзвичайний розвиток мону­ментально-декоративного живопису, який продовжив традиції бароко (темпераментне мистецтво Себастьяна Річчі, жанрові мотиви Джованні Баттісти П'яцетті).

Найвидатнішим майстром XVIII ст., типовим для Ве­неції, виразником її духу, був представник пізнього баро­ко в європейському мистецтві Джованні Баттіста Тьєполо (1696—1770). Кожний сюжет його — чи то бенкет Клеопат-ри, чи суд Соломона — він перетворював на святкове ви­довище. Тьєполо — автор велетенських як церковних, так і світських розписів. У нього величезний декоративний хист і висока колористична культура. Він умів розрізняти в юрбі з десяток постатей, а всі інші вимічав однією мальовни­чою масою. Динамічність композицій, сміливість перспек­тивних вирішень, невичерпна фантазія художника якнай­краще відповідали не тільки бароковій архітектурі церков, а й тій пишній церковній виставі, яку являло собою вене­ціанське богослужіння XVIII ст.