Сторінка
1

Подільська ікона

Ікона серед християнських культових речей займає головне місце. Ікона - це більше, ніж мистецтво, стверджують православні богослови, бо живописець повинен намалювати позамежний світ, використовуючи окремі символічні знаки, і цей твір ніяк не може бути копією нашої дійсності. Традиційна для іконопису зворотня перспектива сходиться не у віддаленій точці уявного простору, а у людині.

Джерело українського іконопису бере початок і з часів Київської Русі (X-XIII cт.), епохи, коли християнство стало панівною релігією могутньої держави. Вже тоді в свідомості віруючого увійшло уявлення, незнайоме язичницькому періоду, про досконале зображення - ікону (ейкон - гр. образ), в якій втілено образ божества.

Від ікон чекали чуда, їм поклонялися, на них молилися.

І чим вищою була майстерність художника, чим талановитішим і натхненнішим був його пензель, тим глибший естетичний вплив мали ікони. Цю незвичайну особливість іконопис проніс крізь віки.

У свідомості віруючого сюжети "Страстей Христових" були не тільки оповіддю про драматичні епізоди життя Христа, але й учили довготерпінню, закликали до жертовності, примирення зі стражданнями. За уявою віруючих, такі ікони: " Св.Микола", "Св.Варвара", "Св. Параскева П'ятниця" допомогали людині жити, святі раділи, тужили, страждали разом із господарями хати. Цю свідомість віруючих яскраво описав у творі "Швець" відомий український письменник Валерій Шевчук.

На Поділлі в XIX-XX ст. в церквах, соборах, хатах зберігалися ікони різних історичних епох та різних шкіл.

Невелика частка цих ікон знаходиться у фондах Вінницького обласного краєзнавчого музею. Це ікони виконання художніх майстерень Афонського й Новоафонського монастирів, Києво-Печерської та Почаївської Лавр.

Українські ікони кінця XVII -початку XX ст. - настільки оригінальне, самобутнє явище, що їх важко сплутати з іконами інших народів візантійської сфери впливу. Це виявляється насамперед у підвищеній декоративності всієї структури твору завдяки розвинутим орнаментальним формам. Тло цих ікон прикрашене гетерогенним орнаментом, який складається з геометричних та фітоморфних елементів.

Одна з найкращих ікон у колекції Вінницького краєзнавчого музею - "Спас", XVII-XVIII ст. Площинно-орнаментальне вирішення цієї ікони характерне для іконопису цього часу. Ікона приваблює декоративною пишністю, орнаментальною ритмікою, лінеарним окресленням форм. Щодо ікон російських, які знаходяться у фондах музею, то вони діляться на кілька груп: ікони що писані до реформи Никона (XVIIст.), мають ковчег, виконані темперою; ікони XVIII-XIXст. майстерень Росії, афонського й Новоафонського монастирів прикрашені басмою, як наприклад , ікона XVIII ст. "Пророк" з іконостасу, , або мають шати з металу, срібла ("Успіння Богородиці". "Іоанн Предтеча", "Ісус Христос").

Ще одна група ікон - ікони старообрядницьких громад, писані в XIX на початку XX ст. іконописьцями-старообрядцями, які з кінця XVIIIст. жили на Поділлі окремими громадами. Особливістю їх є те, що вони виконані з дотриманням канонів іконографії давньоруських часів.

У старообрядницькій іконі минуле, сучасне, майбутнє зливається в одне, наче застигає у вічності. Клейма, обрамляючи ікону, включають все життя святого від народження до канонізації після смерті, і ми бачимо у один і той же час у се разом: муки, радість, народження, смерть, перемогу над смертю, що дає змогу почати огляд не з моменту народження, а з будь-якої миті тимчасового життя, закритого у вічному колі.

Ці ікони багатофігурні, багатопланові, багаточасові, насичені різними біблейськими сюжетами, пристрастями, житіями святих.

Ікони: "Усекновение главы Иоанна Крестителя" "Образ Всевидение святого Божества" (XIX ст.); "Воскресение с праздниками" (XIX ст.) за своєю складною композицією, стилістикою віртуозного письма перегукується з мініатюрами Євангелія вірмено-григоріанської церкви та мініатюри династії Бабурів (Індія XVI-XVIIст.). Значні розміри композиції цих ікон вражають масштабністю охоплення тем. Велика кількість сцен, персонажів, мізансцен, поданих у динаміці, насичений мажорний колорит надають іконам феєричного звучання. Ці ікони виконані з дотриманням не тільки канонів давньоруського іконопису, але й техніки виконання (липова дошка, паволока, левкас, позолота, темпера). В них поєднуються аскетизм із живими фарбами, найвища радість і скорбота. Аскетичний момент має другорядне значення, а головне в іконі - радість вирішальної перемоги "Боголюдини".

Крім соборних та церковних ікон на Поділлі побутували хатні ікони народних майстрів, писані як на полотні, так і на дереві. На Україні є дуже давня традиція - мати "святий образ" у домівці. Звідси походить і традиція народного ікономалювання, покликаного обслуговувати не церковне мистецтво, не іконостас, а домашні вівтарі. Перед образами висіли лампадки, а на образах біліли довгі рушники, розкішно повишивані лапатими квітками та дрібними взірцями. Під самісінькою стелею висіли, суспіль один коло другого, великі образи, а під нами висів другий ряд трохи менших".

Ікони в українській хаті були різні, мали свою систему розміщення . Найважливішою була ікона Спасителя, потім Богоматері і далі різних святих, серед яких св. Микола займає окреме місце. Образ святого Миколи-покровителя бідняків, рибалок, землеробів мандрівників. Свято Св.Миколи на Поділлі святкують кілька разів на рік (22 травня, 6, 19 грудня).