Сторінка
2
ХУДОЖНЯ ОБРОБКА ДЕРЕВА ТА РОГУ
Поряд з архітектурою дерево продовжувало залишатися широковживаним матеріалом і в декоративно-прикладному мистецтві. З нього виготовляли більшість речей побутового й ритуального призначення. Але до наших часів дійшла досить обмежена їх кількість, що надто звужує можливості простежити розвиток худож ньої обробки дерева, особливо в галузі народного мистецтва. Як і в попередніх періодах, основним засобом художньої обробки дерева залишається різьблення, яке часто сполучалося з поліхромією. Досить значного поширення набуває розпис речей із дерева. Відомі нам пам’ятки дають підставу говорити про розквіт різьблення декоративно-прикладного мистецтва розвивалася неоднаково, особливо в архітектурі. Рідкісні пам’ятки різьби та розпису, що дійшли до нас, а також письмові джерела свідчать про високий розквіт художньої обробки дерева в цьому періоді. П.Алепський в описах дерев’яних палаців у с.Маньківка, с.Трипілля вказує, що вони «дуже красиві та оздоблені різьбою». Про зовнішнє різьблене оздоблення таких споруд свідчить рисунок дерев’яної башти над воротами Софії Київської, виконаний А.Вестерфельдом у 1651 р. На ньому добре передано галерею-аркаду, де в центрі кожної арки — крупний різьблений мотив, що нагадує раковину; від нього з обох боків відходять чвертькола, кінці яких спираються на колонки з овальних і кулястих виточених елементів. Краї чвертькіл — профільовані. У тимпанах між чвертьколами двох сусідніх арок вміщено якісь центричні мотиви.Вже на початку XVII ст. з’явилося профілювання порталів у камені, у дереві — в обрамленнях клейм царських врат, у сволоках. Профілюванням створювалася гра світлотіні, яка збагачувала форми архітектурних елементів. Надалі цей засіб декорування набуває більшого розвитку. Не останню роль відіграє досвід мурованої архітектури. Так, різьблені в камені портали й карнизи XVI—XVII ст. правили за зразок для профільованих і різьблених одвірків та карнизів у пізніші часи. Різьблені карнизи набули поширення в центральній частині України, в Наддніпрянщині, Слобожанщині, на Лівобережжі. Галичина й Закарпаття не знали різьблених карнизів у дерев’яних будівлях. Та й характер архітектурного різьблення тут був іншим — переважало геометричне плоске, яке йшло від архаїстичних традицій народного мистецтва цього регіону. (Звитий шнуровий мотив, розетки, обрамлені ним, із заповненням тригранновиїмчастими мотивами, зубці, солярні та громові знаки, «косий хрест») .Розетки, обрамлені шнуровим мотивом і зубчиками, зі здрібненим наповненням їх ромбічними та трикутними виїмчастими мотивами зберегли свій зміст солярного знаку, але стали схожими на квітку соняшника. Такі мотиви є в народній архітектурі Румунії та Угорщини, їх немає в східних Карпатах і в Галичині. Тим часом у інших, згаданих вище, районах України професійне різьблення було об’ємним і соковитим. Про це свідчить різьба фрагментів сволоків козацьких хат і куренів Запорозької Січі. В ній добре поєднані рослинні мотиви з геометричними. Слід зазначити, що поряд із таким оздобленням відомі сволоки й з геометричним різьбленим орнаментом. Серед них сволок 1799 р. і різьблена скоба XVIII ст. та сволок із с.Майданівка на Київщині. Порівнюючи ці два сволоки з двома раніше названими — першої половини XVI ст. зі Львова та першої половини XVII ст. з Івано-Франківської області, можна зазначити, що всі вони виконані за однією усталеною композиційною схемою, яка чітко відбиває архітектурно-конструктивну роль цієї деталі.Сволок займав чільне місце в інтер’єрі перш за все як його подовжня вісь. По-друге, він тримав на собі всі бічні балки. Оздоблюючи його, майстри врахували, що найбільші навантаження припадають на середню його частину, й виділяли її з бічних профільованих частин більшою масою, пластичними й декоративними акцентами. Якщо бічні профільовані частини сволока оздоблювалися ритмічним одноманітним і глибоким візерунком, то середня контрастувала плоскою різьбою з різноманітними мотивами (громові та солярні знаки) за традиційною п’ятидільною схемою. Подібний сволок з української хати козака Івана походить із Дніпропетровщини. Такі сволоки переважали в будинках сільської периферії. Плоске геометричне різьблення трапляється також у сільських церковних інтер’єрах, зокрема на хорах церкви 1745 р. с.Ужок Менського району Чернігівської області. Тут серед елементів різьблення можна побачити громовий знак, вихрову розетку, зубці та інші мотиви.Тенденція до підвищеної декоративності, характерна для цього періоду, знайшла свій вияв в оздобленні сволоків, передусім їхньої середньої частини. Мотиви декорування збагачуються новими елементами, в тому числі рослинними та епіграфічними. В написах згадуються хазяїн будинку, його становище в суспільстві, дата побудови та ін. Пластичне оздоблення стає об’ємним і соковитим. Щодо цього показовим є фрагмент сволока з малюнка, виконаного І.Ю.Рєпіним.Не зовсім з’ясованим є питання, звідки прийшла до українського різьблення орнаментація античної класики: онічний кіматій, намистини та інші мотиви. Тут можна говорити про два джерела: античне Причорномор’я та Візантія, західна Європа. Античні мотиви в різьбленні відомі переважно на одвірках та карнизах, де вони сполучаються з профілюванням. Зразки такого різьблення є на одвірках 1700 р. з м.Конотопа та 1705 р. з Київщини. На Придніпров’ї та Лівобережжі одвірки часто робили шестикутної форми (зі зрізаними плечима). Така форма відома також на російській півночі. Отже, можливо, вона є спадщиною давньої Русі, в часи колонізації даних територій вихідцями із Наддніпрянщини.Різьблення на елементах дерев’яної архітектури виконувалось, очевидно, майстрами з числа будівничих. Високі художні якості архітектурного різьблення, його органічне поєднання з формою архітектурної деталі, велике вміння використати орнамент для розкриття та підкреслення функції елементів архітектури демонструють високу професійну досконалість майстрів цієї галузі. Майже всі вони були або вихідцями з народу й зберігали творчі зв’язки з народним мистецтвом, або народними майстрами, діяльність яких відбувалася в сільській периферії. Всі вони становили, окрему групу зі своїми традиціями та специфікою архітектурного різьблення.В оздобленні іконостасів і «царських врат» також з’являються нові тенденції. Зокрема, у вратах зникає різкий поділ на шість клейм в обох стулках. Одночасно виготовляються різьблені врата, де живопису відводиться скромне місце в маленьких круглих чи овальних медальонах. Відкривається широкий простір для розвитку наскрізної різьби, особливо на вратах іконостасу, де все пишніше розквітає рослинний орнамент. Клейма, які складали композицію старих врат, залишаються в умовному або замаскованому вигляді.На зміну ренесансним мистецьким ідеалам приходять, правда, не зразу, нові, барокові. Їхня поява та розвиток в Україні не були випадковими. Як уже підкреслювалося, визвольна війна українського народу покликала до життя активні творчі сили, котрі й спричинили розвиток усіх видів мистецтва. При цьому використання досягнень відродження було надто важливим кроком, значення якого важко переоцінити. Але після визвольної війни 1648—1654 pp. ідеологічна боротьба за «душі» віруючих між католицтвом і православ’ям не припинилася. В ній обидві сторони вдавалися до різних засобів, серед яких найважливішим було мистецтво. Змагаючись у пишноті оздоблення храмових інтер’єрів, вони примушували художників шукати новіші, дійовіші форми. Саме такими виявилися стилістичні форми бароко.З іншого боку, одним із наслідків визвольної війни під проводом Б.Хмельницького було наростання значення козацької старшини. Її влада щодалі більше міцніла. Щоб підкреслити це, вона намагалася оточити себе ореолом пишноти й багатства. Церква стає її ідеологічною підвалиною. Тепер храми будують і оздоблюють та роблять у них багаті вклади представники старшини. Роль громади при цьому відходить на другий план. Бароко якнайкраще відповідало смакам середовища козацької старшини. Його не можна розглядати як узагальнений художній напрям. У різних країнах воно набувало особливостей різних національних шкіл. Однією з них була українська, відома під назвою «українське бароко», яке в свою чергу сміливо можнаа іменувати "козацьким бароко". Художні ідеали цієї школи аж до початку XVIII ст. існували паралельно та взаємодіяли з ренесансними. Це було можливим тому, що обидва стилі мають спільну основу — античну класику. Разом із тим вони мають свої особливості: ренесансні форми — спокійні, врівноважені та більш площинні; барочні — динамічні, з могутньою пластичною міццю, бурхливістю, патетикою.М. Драган вважає, що на західноукраїнських землях переходові до бароко передував період Відродження, який підготував грунт для нього на всій території України. Але разом із цим він стверджує, що «на східноукраїнських землях бароко прийшло на зміну доживаючим візантійським традиціям .». До цієї останньої його точки зору слід поставитися критично вже тому, що візантійські традиції були сильнішими на західноукраїнських землях порівняно зі східноукраїнськими. Крім того, візантійські пережитки долалися тут, як і на західноукраїнських землях, під сильним впливом нових ідеологічних зрушень та за допомогою ідейно-художніх досягнень ренесансної культури.Реалізація художніх принципів бароко в усіх видах декоративно-прикладного мистецтва почалася приблизно з другої половини XVII ст. й не скрізь одночасно. При цьому різкої стилістичної зміни не відбулося. Ренесансні досягнення в сполученні з місцевими традиціями настільки вкорінилися, що барокові форми були не в змозі їх швидко й остаточно подолати. Через те використання бароко відбувалося поступово й паралельно з формами пізнього ренесансу. Нерідко обидва стилістичні напрями взаємно перепліталися.Іконостаси ренесансного напряму та їхнє різьблене декорування відзначаються ясністю, чіткістю, спокійними формами й площинністю. Розвиненим їхнім зразком можна вважати іконостас П’ятницької церкви у Львові (близько 1648 p.).Стилістичні форми бароко вносять істотні зміни в конструкцію та декорацію іконостасів. Замість плоскої стіни зі спокійними формами іконостас стає схожим на фасад будівлі барочної архітектури з його динамічними формами, хвилястими членуваннями, розкрепованими карнизами та цоколями, контрастами високих рельєфів і заглиблень, світлотіньових градацій, звитими колонками, різноманітними формами та конфігураціями іконних обрамлень та іншими особливостями. М. Драган вважає рогатинський іконостас (1649 р.) першим барочним витвором. Передусім, він не цілком барочний, що визнає й сам М.Драган (плоскорізьблені колонки ренесансного типу). По-друге, відомий ще раніший іконостас (1638 р.) з с.Охлопів на Волині, де присутні барокові елементи: розкрепований карниз, досить великі волюти, що завершують стулки царських врат. Вивчення пам’яток приводить до висновків, що окремі елементи бароко засвоювалися поступово, співіснуючи та взаємодіючи з ренесансними, що античні мотиви не займали у різьбленні значного місця, що під впливом місцевих традицій дедалі ширше використовувалися мотиви реальної природи. Серед них найпоширеніші лоза, листя та грона винограду, які мали символічний зміст і досить часто траплялися на іконах («Христос Лоза-- виноградна», «Христос-виноградар» та ін.). Від середини й до кінця XVII ст. поступово наростають висота різьбленого рельєфного декорування іконостасів, майстерність виконання, багатство розкішної пластики. Під впливом бароко виникає трилиста форма одвірків царських врат і верхньої рами ікон. Вона вперше з’являється в іконостасі с.Кам’янка-Буська (після 1667 р.) й далі в пізніших іконостасах, зокрема богородчанському (1698— 1705). Дослідники вважають цю деталь однією з ознак зрілого бароко. Характерним є богородчанський іконостас: його нахилені карнизи зі зламами на завершенні, глибокі рами ікон, багатство й пишність різьбленої пластики, сильні контрасти світлотіні в профілюванні вказують на бароко. Разом із тим у ньому ще багато рис, які йдуть від пізнього Ренесансу: незначна висота рельєфів, ясність і чіткість композиції різьбленого декору.На особливу увагу заслуговують також царські врата (1698 р.) богородчанського іконостасу, автором якого є Іов Конзелевич (1667—1740). Ця перехідна пам’ятка ще зберігає в узагальнених рисах побудову з шести композиційних полів, де центром кожного є овальна іконка з благовіщенням та євангелістами. Ці іконописні медальйони в другій половині XVII ст. набувають різних форм (круглі, овальні, восьмигранні, грушовидні та ін.). Легка ажурність наскрізної різьби цих врат не відповідає принципам бароко й іде від форм пізнього Ренесансу. Вертикальна планка, або стовпчик, на межі двох стулок перетворюється на орнаментовану різьблену колонку.Під кінець XVII ст. поряд із традиційним мотивом виноградної лози з’являються тваринні мотиви: голова лева, з пащі якого виростає галузка орнаменту (врата богородчанського іконостасу), мотив дельфіна (на Лемківщині), мотив геральдичного орла. Нарешті, з’являєтьсяй людська фігура у формі так званого Ієсеєвого древа. Остання тема виникла ще у візантійському мистецтві. Вона відома в західних країнах. В Україні поширюється в XVII ст., можливо, під впливом католицької церкви. Найраніше цей мотив зафіксований тут на титульних аркушах стародруків. Відомий він також на оправах книжок (Євангеліє 1695 p., подароване Дуніннм-Борковським Києво-Печерській лаврі), на гаптованих пам’ятках (епітрахиль із Київської Стрітенської церкви та зі збірки Львівського музею українського мистецтва) . В іконопису ця тема не дістала широкого визнання. Найранішими пам’ятками із зображенням «древа Ієсєєвого» є іконостас 1689 р. зі Стрітенського приділу Софії Київської, іконостас XVII ст. з трапезної Преображенської церкви у Видубицькому монастирі та на царських вратах іконостасу 1697 — 1699 pp. маляра У.Рутковича в монастирській церкві м.Жовкви. Це зображення вважається ілюстрацією до євангельського тексту. Афонський іконописний підручник «Єрмінія» містить вказівку на те, як зображувати Ієсеєве древо: «Праведний Ієсей спить і з його спини відходять три галузки, дві менші сплітаються між собою, а третя велика підноситься вгору і в неї вплетені єврейські царі від Давида до Христа. Спочатку Давид з арфою, за ним Соломон, за ним інші царі по порядку з жезлами, а на вершині галузки Різдво Христове, а по обох боках пророки з їх пророцтвами й вони також вплетені в галузки, дивляться на Христа і вказують на нього. А під пророками грецькі мудреці і пророк Валаам; вони тримають свої сувої з пророцтвами й дивляться вгору на Різдво Христа».В царських вратах ця схема спрощується й подається з різною кількістю персонажів, набуваючи в різьбі вигадливої різноманітності декоративних вирішень. Композиція врат із древом Ієсеєвим відома в двох варіантах. У першому зображується стовбур дерева, що виростає зі спини Ієсея й одночасно служить вертикальною планкою на межі двох стулок. Від нього в обидва боки відходять гілки дерева, в сплетінні яких зображені предки Христа. Другий відтворює ті три галузки, що виростають зі спини Ієсея, про які згадується в «Єрмінії». Дві крайні розгладжуються по вертикалі стулок, утворюючи по три завитки в кожній, а середня становить межу двох стулок. У кожному завитку виконано по фігурі, а всього їх — шість. Таким чином утворюється стара композиційна схема з узагальненим поділом на шість клейм, але без живописних зображень.У першій половині XVIII ст. барокові тенденції в різьбленні іконостасів і царських врат посилюються. Це знаходить вираз у підвищеній динамічності та пластичності різьби, її розкішній різноманітності. Нарощується висота рельєфу. Він стає дедалі соковитішим, сповненим життєрадісної декоративності. Ці ознаки виявляються вже на початку XVIII ст. Вони добре помітні на царських вратах із с.Адамівка, з Галичини, а особливо на іконостасі церкви Спаса в с.Сорочинці на Полтавщині, де золочені голівки маку особливо виступають назовні, утворюючи реалістичний просторовий ефект, який посилюється синім глибоким тлом. Розкішне барокове різьблене вбрання виконане також на іконостасі Козьмодем’янської церкви 1752 р. в с.Розваж Ровенської області, на іконостасі Софії Київської та багатьох інших.Багатою пластикою відзначаються в цей час різьблені крила ікон.Стилістичні зміни в декоративній різьбі іконостасів добре простежуються на колонках іконостасів XVII ст. з Підгорянського монастиря близько 1716 р. та жовківського іконостасу (1697 р.) Помітні стилістичні зміни в різьбі іконостасів з’являються з початку другої половини XVIII ст., коли на зміну пишному бароко приходять форми рококо. Як стилістичний напрям рококо виник у Франції в другій чверті XVIII ст. Він добре відповідав настроям французької дворянської верхівки, яка, відчуваючи наближення грози Французької буржуазної революції 1789 p., прагнула забутися в насолодах та розкоші. Звідси й грайливо-манірний стиль з його легкими асиметричними формами. В орнаментації рококо переважають не рослинні мотиви, а мотиви раковини (мушлі) — так званий рокайль, вогника, гусениці тощо. Їй притаманні химерна вишутість, легкість мотивів. Стиль рококо знайшов застосування лише у внутрішньому вбранні приміщень. Поширюючись у країнах Європи, він набував різноманітних форм, які виражали певний зміст. Зокрема, у формах рококо, створених Растреллі в Росії та в Україні, яскраво виявлені російські та українські національні риси. Місцеві особливості дерев’яної різьби в стилі рококо, можна побачити на іконостасах, у тому числі на створених у різних місцях України царських вратах, які до останнього часу ще недостатньо досліджені. Серед них досить згадати іконостаси Покровської церкви в м.Ромни 1764 р. роботи російського майстра Сисоя Шалматова, Успенської церкви в с.Яришів Вінницької обл. 1768 p., а також Андріївської церкви в Києві, побудованої за проектом Растреллі.Важливо зазначити, що в них рококо виявився переважно в орнаментації. Архітектурні форми іконостасів залишилися бароковими. Через це рококо можна вважати пізнішим відгалуженням стилю бароко.В останній чверті XVIII ст. на зміну рококо приходить класицизм зі своїми чіткими й строгими формами. Під його впливом декоративно-скульптурна композиція іконостасів знову набуває характеру суцільної стіни, де основним елементом стають великі площини. В орнаментації чимраз частіше використовуються античні мотиви часів Стародавньої Греції та республіканського Риму. Вони набувають на різних пам’ятках своєрідної розробки. Нове вирішення іконостаса, характерне своєю монументальністю, з’являється ще в період рококо, зокрема в іконостасі Андріївської церкви. Перехід до класицизму добре помічається в іконостасі Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври. Значного розвитку набуває різьблення на меблях. До нас дійшли переважно меблі для сидіння. В цьому періоді триває використання форм і конструкцій, відомих із попереднього періоду, але з’являються й нові, характерні для XVIII ст. В цей час досить виразно спостерігається поділ меблів на три групи: панські, міщанські, селянські та міської бідноти.Вироби першої групи дуже близькі до найкращих західноєвропейських зразків, які завозилися в Україну багатими світськими та духовними феодалами й представниками міського патриціату не тільки для окраси палацових інтер’єрів, але і як зразки для кріпосних і міських цехових майстрів. Багатство й пишність меблів цих шедеврів нерідко досягалися за рахунок зручності в користуванні.Друга група меблів мала як західноєвропейські, так і місцеві риси. В ній траплялися речі, в яких ще використовувалися старі стилістичні форми або нове співіснувало зі старим. Ці вироби не вражали особливою пишнотою, зате були зручнішими в користуванні, раціональнішими, що відповідало потребам середніх міських шарів.Для третьої групи типовими рисами були насамперед простота й зручність, проте вони не виключали й здатності прикрасити побут. При виготовленні простих меблів широко застосовувалося контурне або плоске різьблення, геометрична орнаментація, яка містила переважно древні мотиви, що зберігалися в надрах народного мистецтва.Повсюдно поширилися стільці зі спинкою, тип яких виник в Італії ще в період готичного стилю, що вважався там варварським. Саме звідти спочатку йшли всі модні новації. Стілець зі спинкою — це невелике квадратне або восьмигранне сидіння, яке спиралося на дві пари ніжок, причому задні, як і передні, могли бути суцільною дошкою. Продовження задніх ніжок (або дошки) по вертикалі утворювало спинку. Дошки ці набували різної форми. Південнонімецьке Відродження створило новий варіант стільця, де дошка спинки збереглася, а троє або четверо ніжок виточувалися на верстаті й були розставлені в різні боки. Триногі меблі для сидіння — відгомін тих часів, коли підлога в царських замках була нерівною й саме такі стільці завжди несхитно стояли на ній. Вказані варіанти стільців дістали поширення в Україні ще в XVI ст. й проіснували майже до кінця XVIII ст. Основою художньої виразності цих меблів була пропорційно-доцільна конструктивна форма. Окремі її елементи збагачувалися відповідними засобами декорування. Так, на ніжках при виточуванні робилися відповідної форми профілі, переважно у верхній частині; передня та задня дошки в стільцях іншого типу набували примхливих обрисів; та прорізів, прикрашалися різьбою! Особливо вигадливо декорувалася спинка. Вище середини вона мала серцеподібний або іншої форми проріз, який служив, щоб піднімати стілець рукою. У відповідності з такою формою створювалася композиція плоскорізьбленого декорування. На одному із зразків над прорізом виконано маскарон — людське обличчя. Нижче — теж серцеподібний картуш з профільованим обрамленням. На його плоскій серцевині вміщено напис із датою — «1710 рік». Усі згадані елементи розміщено на осі симетрії. Під ними та по обидва боки — різьблений рослинний орнамент, що густо вкриває всю вільну площину. В цій пам’ятці значно більше ренесансного, ніж барокового.Цілком зразковим можна вважати стілець початку XVIII ст. з його далеко не пишним, дещо примітивним та скупуватим різьбленим декоруванням. Воно виконане не без впливу ліпного декору в архітектурі. Стілець, без сумніву, зробили місцеві майстри, зв’язані з народним мистецтвом. Під його впливом барочні мотиви втратили пишноту й витонченість, набули простоти і ясності, характерної для народного мистецтва. В процесі дальшого розвитку конструкція цього типу стільця не зазнає істотних змін. Але різьблення спинки стає пишним, високим і соковитим, зберігає симетричність композиції. Йому притаманні риси важкуватого бароко, як і столу, що був виконаний кріпосними майстрами з Волині, очевидно, за західноєвропейським зразком. Різьблене декорування стільця з Лівобережжя є зразком розкішного витонченого бароко, з яким своєрідно сполучилися ренесансні традиції (орнаментація спинки) та місцеві риси (мотив орнаменту передньої дошки-ніжки).У першій половині XVIII ст., поряд із розглянутими, в Україні поширюються інші мебльові форми. Вони теж виникли в епоху Ренесансу в різних країнах, але в їхньому декоруванні, водночас з ренесансними, розвиваються риси бароко. Прикладом є стілець із прямими строгими конструктивними формами на прямих з’єднаних проніжках та з високою спинкою, бічні стояки якої з’єднані по горизонталі однією, двома або трьома перетинками різної ширини. Подібна перетинка поєднує передні ніжки. Такі стільці були в побуті багатих львівських міщан цього періоду. Перетинки спинки та передніх ніжок прикрашені бароковою соковитою різьбою з картушами посередині. Стояки спинки завершуються різьбленими волютами. Такої форми та конструкції стілець був виконаний кріпаком поміщика Галагана-Рибальченка із с Сокирищі в другій половині XVIII ст. За своїми стилістичними особливостями він цілком належить до середини XVIII ст. й, мабуть, виготовлявся за тогочасним зразком. Привертають увагу його важкі форми. Стояки спинки завершуються головами левів із розкритими пащами і, як це часто трапляється в Україні, лев не схожий на свій природний прототип. Стояки по вертикалі вкриті профільованим геометричним орнаментом. Середня перетинка спинки прикрашена наскрізним рослинним бароковим орнаментом із розеткою в центрі. Товсті ніжки та проніжки, виточені на верстаті, мають досить густу нарізку. В місцях їхнього сполучення — кубічні або заокруглені потовщення з круглими та, відповідно, квадратними розетками на торцях. В цілому — стілець грубуватий, великий і важкий. У ньому своєрідно виявилося місцеве розуміння традицій бароко. Інша форма стільця, що виникла в пізньому англійському Відродженні, розвинулась у XVIII ст. Різні варіанти цієї моделі відомі в Україні. Задні ніжки продовжуються по вертикалі, утворюючи стояки спинки. Вони мають звиту форму, динаміка якої переривається знизу ї зверху спинки призматичними потовщеннями з різьбленим візерунком на торцях. Легка, трохи заокруглена вгорі спинка утримується пишною наскрізною різьбою, що органічно виростає з потовщень стояків . Витончені й легкі передні ніжки в двох місцях з’єднані звитими й точеними проніжками. М’яке сидіння та спинка, оббиті тисненою шкірою, добре контрасту¬ють фактурою й кольором із дерев’яною частиною стільця. На спинці відтиснені золотом корона та під нею вензель власника. Можливо, що в його маєтку й був виго¬товлений кріпосними майстрами цей стілець.Однією з мебльових форм, яка виникла ще в пізньому Відродженні, є вигнуті передні ніжки. Стільці та крісла з такими ніжками в цей період побутували в Україні. Одним із них є похідне крісло Петра І часів Полтавської битви (1709 р.), виготовлене кріпосним майстром із с.Дегтярі на Чернігівщині. Полегшені форми й конструкція стільця тяжіють до англійських і голандських меблів. Окреміелементи різьбленого декорування (розетка в центрі спинки) вказують на зв’язки з народним мистецтвом.Стилістичні форми бароко набули поширення не тільки у світських, але й у церковних меблях і предметах облаштування церковних інтер’єрів, складаючи єдиний ансамбль із різьбленими в цьому ж стилі іконостасами. Прикладом може служити токарної роботи різьблений ставник другої чверті XVIII ст. Подібні ставники та інші різьблені церковні речі виготовлялися й пізніше. Наведений вирізняється важкуватістю форм, гарнми пропорціями, з якими добре узгоджується пишна майстерно виконана різьба.Більшість розглянутих меблів цього періоду, як і минулого, є монохромною. Досить довго існує смак до структури полірованої, часто вкритої прозорим лаком деревини. Але окремі спроби перейти до поліхромії спостерігалися ще в минулому періоді. В першій половині XVIII ст. вони стають частішими. Зокрема їх можна виявити на кріслі 1709 р. та на ставнику, але поліхромія обмежується двома—трьома кольорами.Довгочасне панування стилю бароко в Західній Європі змінилося рококо. В Росії він набув поширення в середині XVIII ст., особливо в творчості Растреллі, а в Україні — приблизно в 60-ті роки XVIII ст.Це був передусім стиль придворно-аристократичного мистецтва, який позначився на інтер’єрах, їхньому облаштуванні й дістав відбиття в усьому декоративно-прикладному мистецтві епохи. Про нього вже йшла мова, коли розглядалася різьба на іконостасах, де вказувалося на його національно своєрідне переосмислення в пам’ятках, створених у Росії та в Україні. Відповідну своєрідність слід зазначити щодо стилю рококо в українських меблях. Тут спостерігаємо відмову від якостей рококо, характерних для Західної Європи: зникає грайлива манірність, асиметрія поступається місцем строгій симетрії, замість приглушених пастельних відтінків домінує відкрита яскравість кольорів. Просте порівняння зразків панських меблів рококо, завезених із Франції , з міщанськими меблями в тому ж стилі показує, як саме та на якій основі використовувалися форми рококо. Вони пристосовувалися до тих смаків і традиційних принципів, які панували у відповідних колах міського населення. Ще більш типовим прикладом цього може служити ставник-трійця з Львівщини, де рослинні завитки нагадують «рокайль». Але це лише данина моді. Все основне, в тому числі сцена розп’яття з пристоячими, виконане в кращих традиціях XVII ст. В цій пам’ятці зберігаються живі зв’язки з народним мистецтвом, що підкреслюється яскравою поліхромією.У другій половині XVIII ст. серед багатих, переважно магнатських, кіл посилюється східний, зокрема китайський, вплив, початок якому було покладено в Західній Європі. В середині XVIII ст. захоплення «китайщиною» досягає найвищої точки. Воно знаходить вияв у створенні колекцій порцеляни та лаків, у наслідуванні китайським зразкам. У цій манері й було виготовлено такі зразки панських меблів, як крісло у формі дракона.Майстер керувався не стільки вимогами зручності користування, скільки показною екзотикою, яка добре поєднувалася зі стилістичними формами рококо.Цей останній напрям утримався недовго. В третій чверті XVIII ст. йому на зміну приходить класицизм зі своїми чіткими й строгими формами. В Україні класицизм у декоративно-прикладному мистецтві утвердився досить пізно й довго мав характер перехідного стилю. Його зразком може бути бюро-кабінет із маєтку Кочубеїв, у декоруванні якого широко вживані бронзові орнаментальні накладки на тлі поверхні, фанерованої червоним деревом. Бюро-кабінети (секретери) стали широковживаними під кінець XVIII ст. Даний їх зразок ще не цілком класичний і містить багато ознак попереднього стилю.В цей час у західні райони України потрапляло чимало європейських меблів. Вони часто служили за взірець для міських і кріпосних майстрів. У центральні та східні райони прибували меблі з Москви та Петербурга й справляли значний вплив на місцеве меблеве мистецтво.Народні меблі, якими користувалося населення сільської периферії, здебільшого зберігали традиційні типи, форми та конструкції, прикрашалися різьбленням і розфарбуванням. Їхніх зразків збереглося надзвичайно мало. Рідкісними екземплярами народних меблів є скриня роботи майстра М.Рибчука та стіл, що походять з Івано-Франківської області. Користуючися зразками панських меблів, народні майстри вносили зміни в їхні форми та декорування, пристосовуючи до своїх потреб і смаків. Як правило, ці меблі прикрашає традиційний орнамент із численними давніми елементами. В таких меблях виявляються високий смак та утилітарні якості.З дерева виготовлялося багато прикрашених різьбою та розписом речей побутового, виробничого й ритуального призначення, а також герби українських міст. Особливо розкішним є герб м.Лебедин . Композиційно він ділиться на дві нерівні частини. Більшою є гербовий щит із рельєфним зображенням лебедя в профільованому обрамленні. Верхня, складніша за формою, частина має пишне барочне обрамлення та завершення. Всередині — хрест-навхрест — рельєфні символічні зображення рогу достатку та жезла Гермеса (Меркурія) — покровителя торгівлі. В цілому герб виконаний дуже майстерно.З речей ритуального призначення найбільше виготовлялося різьблених хрестів, ручних і натільних. Так, у хресті, що був знайдений у маньківському скарбі другої половини XVIII ст., продовжується традиція, успадкована від хрестів XVI ст. , 1630 р. , болгарського хреста майстра Рафаїла XVIII ст. Тільки в першій із згаданих пам’яток пластичне вирішення просте й узагальнене.Народні тенденції, характерні для різьблених хрестів сільської периферії, які ми спостерігали на хрестах XV—XVI ст., продовжуються й у цьому періоді, й пізніше. Іноді традиції першої групи згаданих вище пам’яток сполучаються з традиціями другої. Таким є натільний кипарисовий хрестик із поховання XVII ст. Нарешті, найновіша традиція втілюється в металевому хресті Андрія Касіяновича (1638 p.; Успенська церква у Львові), де дуже послаблюється просторове вирішення й відчувається сильний вплив гравюри. Такі різьблені хрести в різних варіантах обрамлення з’являються в другій половині XVII ст. та на початку XVIII ст. Останній хрест, як і хрест із маньківського скарбу, з торців обкладений металом (сріблом) — тенденція, що дістала поширення з другої половини XVII ст.До речей ритуальних належить і підвісний ящичок для свічок. Його можна вважати роботою народного майстра. Доцільна форма речі рясно прикрашена плоскорізьбленим орнаментом — язичницьким «крижем» і виконана у стилі народної різьби XVIII ст.З речей виробничого призначення, які мають мистецькі якості, збереглися переважно дошки для вибійки. Кожну з них заповнює плоскорізьблений орнамент вазонного типу, розрахований на безконечний повтор на поверхні тканини.Набагато більше збереглося речей побутового вжитку. Серед них селянський дерев’яний замок з вирізьбленими чотирма восьмипелюстковими розетками, чотириконечним хрестом і датою — «1778». У декоруванні інших побутових речей переважає геометричний орнамент із давніми елементами. До таких речей належить, зокрема, рубель з Київщини. В його орнаментації — «громовий знак», вихрова розетка та інші давні мотиви. Давньою ж тридільною композицією позначене й денце прялки, що походить із району м. Сміла. В його дрібному різьбленні — «язичницький криж», у центрі — солярний символ, зверху — «сонячні кола» тощо.З дерева виготовлялися порохівниці, які старанно прикрашалися різьбленою орнаментацією. Вони мали трохи видовжену овальну або серцеподібну форму. Перша майстерно оздоблена різьбленим рослинним орнаментом геральдичного типу; орнамент другої складає густий зигзаг, який вирізняється багатством і майстерністю композиційного вирішення, що компенсує одноманітність мотиву. Подібний, але розріджений, зигзагоподібний орнамент оздоблює дерев’яний портфель козацького писаря.Крім речей із різьбою, в цьому періоді виготовлялися художні вироби, оздоблені розписом. До нас дійшли тільки одиничні зразки. Їхня мізерна кількість не дає змоги простежити процес розвитку розписів на дереві. У Переяслав-Хмельницькому історичному музеї зберігається дерев’яне блюдо у формі шестипелюсткової розетки з яскравим розписом, виконаним чорною, червоною та зеленою фарбами на золотистому тлі, який вражає гармонійністю кольорових сполучень і майстерністю. Від розкішної квітки центральної частини до кожної пелюстки відходять галузки, що закінчуються чудовими об’ємними квітками. Розпис органічно поєднаний з формою речі. Як за колоритом, так і за технікою він нагадує вироби «золотої Хохломи». Ця техніка, можливо, бере початок ще від давньоруських часів, коли столовий дерев’яний посуд і ложки оздоблювалися розписом. Окремі його елементи, особливо квіти, нагадують мотиви на іконах XVIII ст., виконаних народними майстрами.Розглянуті пам’ятки далеко не вичерпують розмаїття та художнього багатства численних виробів із дерева. Але вони з достатньою повнотою демонструють великий прогрес у розвитку різьблення на дереві й характеризують ідейно-естетичні уподобання різних верств населення України даного періоду, розкривають російсько-українські мистецькі зв’язки в цих галузях декоративно-прикладного мистецтва.Не можна не згадати ще одну мистецьку галузь — художнє різьблення на рогові. Вироби з кістки та рогу були відомі задовго до Київської Русі, де їх виробництво особливо розквітло. Після татарської навали воно помітно завмирає. Але пізніше, головним чином із XVII ст., знову набуває значного розвитку в оздобленні переважно порохівниць-натрусок. Їхня поява й використання зв’язані з винайденням вогнепальної гладкоствольної зброї, заряд якої набивався з дула; патронів тоді ще не знали. Отже, щоб перезарядити рушницю чи пістоль, треба було завжди мати при собі порох. Оскільки порох дуже гігроскопічний матеріал, його треба завжди ізолювати від вологи, щоб він був придатним у бойових та інших обставинах. Звідси й давнє прислів’я — «Тримати порох сухим», тобто бути в постійній бойовій готовності. Цим умовам відповідає й вибір матеріалу для порохівниць. Їх робили з дерева, металу, навіть із скла. Але ріг оленя для цього виявився найпридатнішим. У ньому добре сполучалися міцність, легкість і вологонепроникність. Для порохівниць використовували товстішу, частину рога — стовбур, часто з частиною розвилки. До нього приробляли підвіску до пояса, а отвори в місцях від пилу щільно закривали дерев’яними або металевими заглушками. Порохівниці майстерно оздоблювали неглибоким контурним різьбленням (гравіруванням). Щоб посилити виразність гравірованих зображень, у заглиблені лінії рисунка часто втирали чорну олійну фарбу.На порохівницях XVII—XVIII ст. зустрічаємо різноманітні орнаментальні мотиви та зображення: геометричні, рослинні, зооморфні й антропоморфні, а також архітектурні написи. Серед геометричних є багато давніх елементів, відомих на слов’янських і давньоруських виробах, зокрема очковий орнамент, як простий, так і ускладнений, пасма ліній, трикутники, зигзаги тощо. З рослинних часто вживається відомий уже мотив виноградної лози. На порохівницях зооморфні мамонки трапляються в сценах полювання. Інколи робилися написи з іменем майстра або власника порохівниць. За зразок орнаментації служили оздоблення книжок, гравюр, іконостасів, килимів і вишиванок.Художньо-технічні засоби декорування порохівниць дуже близькі до тих, які зустрічаються на речах із твердого дерева або металу. Часто використовується штриховка. Всі зображення на порохівинцях узагальнені, площинні, чим вони добре узгоджуються з поверхнею речі (а це — загальна риса всіх видів декоративно-прикладного мистецтва).За формою, композицією та декоруванням порохівниці можна поділити на три групи. До першої, відносимо ті, в яких стовбур рога становить верхню частину, а розгалуження — нижню. Для них характерна геометрична орнаментація, яка розподіляє порохівничку на дві великі та дві малі бічні поверхні. В центрі великої — крупний мотив (розетка з геометризованою квіткою всередині). На трьох осях, що йдуть від центру розетки по середині стовбура й розгалужень, розміщено по одному «клиноподібному» мотиву. Обриси поверхні облямовані смугою візерунка з очкового орнаменту, за винятком верхньої речі. Таку або подібну замкнену композицію бачимо й на зворотній стороні. На двох протилежних малих поверхнях по вертикалі — по два ради смугастих трикутників, які заходять один за одного, органічно поєднуючи орнаментовані площини обох великих поверхонь. Це, так би мовити, «класичний» зразок декорування порохівниць першої групи.Другу групу складають порохівниці, в яких, навпаки, низом є стовбур, а верхом — розгалуження. Порохівниці такої форми оздоблені рослинним орнаментом, що охоплює єдиною композицією всі поверхні. У найстарішій порохівниці 1641 р. з цієї групи візерунок із стеблин і мотивів лотосу вільно обвивається навколо всіх елементів форми. Пізніше такий орнамент із виноградної лози та грон набуває великого поширення.Третя група порохівниць зовсім позбавлена розгалужень і є частиною стовбура у формі трапеції з заокругленими бічними сторонами. Вертикальна вісь симетрії ділить форму на дві однакові частини. Відповідно до такої форми побудовано орнаментальне оздоблення, принцип якого, вірогідно, запозичений із подільських горизонтальних килимів, а мотиви орнаментації йдуть від порохівниць першої групи. В кожній половині знизу вгору виростає по дереву. Від стовбура кожного дерева в обидва боки симетрично відходить півкругле гілля, що закінчується квітками з концентричних кіл очкового мотиву. Стебла й гілки орнаментовані зигзагами. Бічні поверхні оздоблені вертикальними смугами очкового орнаменту.Порохівниці названих трьох груп, слід гадати, виникли не одночасно. Найранішими можна вважати першу й третю групи, а часом їхнього виникнення — XV—XVI ст. Пам’ятки другої групи з’явилися в XVII ст.Прогресивний розвиток художньої культури на возз’єднаних українських землях, поширення позитивних знань, розвиток друкарства та гравюри, інтерес до навколишнього життя викликали зміни в оздобленні порохівниць. Стара система їх орнаментального декорування вже не цілком задовольняла. Поряд з орнаментацією в XVIII ст. на них з’являються сюжетні зображення — озброєні вершники, сцени полювання, міські архітектурні будівлі та інше. У зв’язку з цим порушується чіткість поділу порохівниць на згадані три групи. В цей же час і пізніше в сфері народного мистецтва триває виготовлення порохівниць з очковим, геометричним і рослинним орнаментами.Наприкінці XVIII та в XIX ст. з’являються порохівниці нової форми. Виготовлялися вони з рогу бика, їхня орнаментація була підпорядкована вимогам нового стилістичного напряму — класицизму. Поява в XIX ст. вогнепальної зброї з нарізними дулами зробила непотрібними порохівниці-натруски. Проте ще досить довго вони використовувалися мисливцями, особливо на Гуцульщині.
Завантажити реферат