Сторінка
1

Івана Купала. За народним календарем 7 липня. Як святкували і що їли

У православному календарі це одне з найбільших свят в ім’я Різдва святого Івана Предтечі і Хрестителя Господня (7 липня). В українській побутовій традиції його часто називають Івана Купала (Купайла). Купальська обрядовість, пов’язана з днями літнього сонцевороту, сягає своїм корінням у дохристиянську давнину. Свята на честь Купайла і Марени довго були предметом незадоволення отців християнської церкви, оскільки цих слов’янських богів продовжували вшановувати на київських землях ще тривалий час після прийняття християнства.

Докладний опис купальського обряду наводиться у Густинському літописі: «Съ вечера собираются простая чадь обоего полу и сплетаютъ себе венцы изъ ядомого зелья или коренья и, перепоясавшись быльем, возгнетают огнь, инде же поставляютъ зеленую ветвь и емшеся. За руце около обращаются окрестъ оного огня, поюще свои песни, преплетающе Купалом; потомъ презъ оный огнь прескакують, оному бесу в жертву себе приносяще».

Слід відзначити, що нинішнє святкування мало чим відрізняється від середньовічного. Так само палять багаття, стрибають через нього або через кропиву (засіб магічного очищення), вшановують зілля і хліб. Якщо у середні віки приготування кваші, випечення хліба й урочисте поїдання їх на краю житнього поля сприймалося як пережитки жертв поганським богам, то наприкінці XIX і у XX столітті цей зв’язок уже не був таким очевидним. Застілля на межі присвячувалося Івану Хрестителю (у народі — Іванові Купайлу), якого вважали покровителем хліборобів. При цьому, наваривши вареників із сиром, символічно починали жнива. Навіть якщо озимина ще не достигала, брали серп і зжинали хоч один сніп, співаючи: «Господи, благослови!». Таке взаємопроникнення дохристиянського і християнського взагалі притаманне українській народній обрядовості, а в Троїцько-Купальському циклі воно набуває цілісності й органічності.

Обряди водіння дівчатами корогодів-хороводів навколо купальського дерева (Купайла, Марени, Марини, Морени) поступово втратили свій магічний зміст і залишилися грою, розвагою. Після пускання дерева і вінків на воду гуляли, бенкетували: їли вареники, пампушки, хлопці пили пиво, іноді горілку.

У різних етнографічних регіонах України святкування мало свої характерні риси, властиві всій зоні взагалі чи навіть кожному осередку або населеному пункту зокрема. На Волині, Поділлі, Правобережному Поліссі за Купала брали гілку груші, сосни, верби чи берези з трьома галузками. Середня була «головою», а дві бокові — «руками». На «голову» чіпляли вінок, обвивали її намистом, на «руки» вішали стрічки, прив’язували квіти, а подекуди й бублички, пряники, «горішки». Перед тим, як Купалу топити, гілку розбирали.

У гуляннях брали участь лише неодружені парубки та дівчата, але збиралися до річки всім селом. Молодиці й чоловіки приносили вареники, варяниці, пиво, горілку, частувалися самі й пригощали молодь. Заборона дорослим (одруженим) брати участь у купальських розвагах може пояснюватися тим, що ці гуляння мали виразний шлюбний характер. Дівчата й хлопці приглядали собі пару і починали зустрічатися до осінніх весіль. Шлюбні мотиви помітні і в обрядах, і в купальському фольклорі:

Купайла на Йвана,

Нз долині корч калини,

Нз калині три соловейки,

Три соловейки —

Всі три веселенькі.

"Перший соловейко

Молодий Василейко.

Купайла на Йвана,

На Волині три зозуленьки,

Три зозуленьки –

Всі три веселенькі.

Перша зозуленька –

Молода Гануня .

На Полтавщині віддавали перевагу Марені з вишневої гілки, на Слобожанщині — з клена, на Житомирщині — з груші або сосни. Дівчата плели вінки з м’яти, меліси, рути, любистку, божого деревця, чебрецю, васильків, резеди та інших запашних трав. Іноді робили солом’яного Купайла, вбирали його у квіти й стрічки, саджали під Марену і топили разом із нею. Там же, на Полтавщині, замість дерев’яної Марени майстрували Мару з соломи, а замість багаття використовували величезну купу кропиви. Збирали її, обгорнувши руки мішковиною або цупким полотном, щоб не пожалитися. Через цю кропив’яну імітацію вогнища перестрибували босоніж.

Так само використовували кропиву і на півночі Чернігівщини. На Слобожанщині рвали колючі будяки, складали їх у три купи поспіль і з розбігу плигали через першу, тоді без розбігу через другу, а потім (уже зовсім знесилившись) через третю. Часто дівчатам уже бракувало снаги перескочити останню купу, і вони босими ногами вгрузали у бур’ян. Усі навколо веселилися, окрім постраждалих, звичайно. По закінченні розваг той бур’ян кидали на городі на межі (щоб городина удавалася) або пускали на воду.

На пагорбах розкладали багаття і стрибали через вогонь, приказуючи:

Івана Купала!

За цілий год плигала,

Усе лихо під ноги стоптала!

Ця примовка виразно передає зміст перестрибувань через вогонь, кропиву, будяки — очищення від лиха і запобігання його на наступний сонячний рік. З цією ж метою брали старі колеса від воза, обмотували їх ганчірками, обв’язували гнучкими гілками верби, берези, промащували смолою чи дьогтем (щоб довше горіло), підпалювали і пускали з гори. Колеса летіли вогненним колом, розсипали довкола іскри, гуркотіли і згідно з народними уявленнями знищували на своєму шляху всяку нечисть, лихо і хвороби. Найпоширенішими ці пускання вогненних кіл були у горах і передгір’ях Карпат.

Дівочі вінки, вінки й зелені прикраси з Марени, Купайла і Мари після свята одягали на головки капусти — щоб добре росла, на шию коням і коровам — для здоров’я, чіпляли у хліві — щоб свині плодилися, у курниках — щоб птиця добре неслася. На Поліссі хлопці ламали гілки з купальського дерева і співали:

Хто не йде дивитися,

Хай не діждав женитися,

Хто не вийде из Купайло,

Щоб йому ноги поламало.

Присутні на святі молодиці підбирали ті уламки і несли в огірки, щоб огірки в’язалися. Говорили, що так само, як протягом цілого дня прикрашають Купайлу, в’яжучи на нього всілякі оздоби, так рясно і довго буде в’язатися зав’язь на огірках.

У більшості районів України дівчата пускали вінки на воду, прикріпивши до них запалену свічку. Примічали, куди чий вінок попливе. Якщо він швидко приставав до берега, а свічка горіла ясно до кінця, дівчина мала шанс вдало вийти заміж у своєму селі. Якщо свічка згасала, це віщувало якусь напасть. Боялися, щоб вінок не попав у вир і не потонув, бо це, за повір’ям, прирікало дівчину на швидку смерть. Якщо вінок плив далеко, дівчину мав засватати жених із далекого краю.

Напередодні Івана Купала спосте¬рігали за погодою та робили припущення щодо майбутнього врожаю: «Коли на Йвана буде просо з ложку, то буде і в ложці» (тобто добре вродить); «Якщо на Івана гроза, то горіхи будуть порожні і буде їх мало». Особливого догляду потребували бджоли, їх підгодовували до Івана, а далі вони самі давали собі раду: «Годуй мене до Йвана — зроблю з тебе пана».