Сторінка
1
Трійця (Тройця, Троїця, Святого Духа) своїм місцем у календарі повністю завдячує Великодню. Свято має також інші назви — П’ятдесятниця (П’ятидесятниця), бо його відзначають на п’ятдесятий день після Світлого Воскресіння Христового. На ці ж дні припадають Зелені свята (Клечальна неділя, Клечальні святки), які в уяві народу тісно переплетені з Трійцею.
Свято має яскраво виражений дохристиянський характер, але це не завадило православ’ю адаптувати більшість стародавніх місцевих обрядів, що не суперечили головним християнським ідеям. На початку літа достигають перші трави і починається косовиця — запасання сіна на зиму для худоби. Буяє зелень дерев, цвітуть лугові й польові квіти, розвиваються зернові. Старослов’янські обряди поклоніння деревам збереглися в українців у звичаях ставити на Трійцю клечання у вигляді берізок, кленів і ясенків на подвір’ях, центральних сільських майданах, на вигонах, у прикрашанні хатньої стріхи гілками й різними запашними травами. На воротах вішали вінки з гілля й квітів, зелені м’яти, любистку, чебрецю, васильків, татарського зілля (аїру), ромашки, маруньки, божого древка, полину та інших духмяних трав, які, за повір’ями, могли відганяти нечисту силу.
Прикрашали хату і зсередини: ароматним зіллям заквітчували ікони, вішали його на жердку, біля вікон, розсипали товстим килимом по долівці. Ці вінки й трави пізніше не викидали. Вінки надягали на молоді головки капусти, щоб вона росла головата і її не їла гусінь. Зелень сушили і зберігали. Якщо хворіла худоба, їй підмішували до корму троїцького зілля, троїцьким клечанням також підкурювали хворих людей і тварин. Зашивали трохи зілля у подушку для мерців, «щоб їм на тому світі було спокійно».
Ось як описує Зелені свята на Гуцульщині етнограф В. Шухевич на зламі ХІХ-ХХ століть: «Перед Св’ітою неділею — Сошествієм Святого Духа — ідуть мущини досвіта рубати галузки з явора якими косичать хату усередині, на образах, по клинках; затичують теж декуди хату знадвір’я листям любистку і скорушини, косичать вікна навхрест, а галузки з явора або бучини закладають у кожну сторонку грядок; листе любистку уживають до вікон тому, бо воно м’яке, держить ся добре скла, а листє скоруха «кудряве, має ладну уроду, навкруг як висічене»; до того оно вузьке, тому дає виразний взір на склі».
Жінки брали калачі, свічки, будз (різновид сиру), сир, молоко в дзбанах або в коновках і йшли до церкви. Там, прилаштувавши свічку на хлібину або калача, запалювали її і курили ладан так, що у церкві ставало аж сиво від солодкого диму. Це «надавало цілому обходові таємничих чар». Частину харчів лишали «на церкву», частину несли на цвинтар. Там пригощали бідних: спершу молоком, потім іншими стравами.
Переддень Трійці називався Дідовою суботою, Дідівнею. Це був один із найшанованіших поминальних днів календарного року. Поминали всіх покійних: і хрещених, і нехрещених, і померлих від старості чи хвороби, і самогубців, і потопельників — людей, що померли «не своєю смертю», тобто тих, кого не поминали на інші поминки. До церкви несли «панахиду» — хліб чи книші, калачі, пироги, часто коливо і мед або щось солодке на заміну. Ходили на кладовище, де частували старців, жебраків, бідних і пригощалися самі. Залишали на могилах щось із їжі «для покійних». Така своєрідна форма жертви мала умилостивити духипредків, щоб вони не шкодили живим, а ставали їм у поміч.
Троїцький тиждень вважався Русальним, бо в ці дні нібито активізувалися русалки (мавки, нявки). Їх уявляли собі як молодих жінок, дівчат чи дівчаток, які жили у водоймах, у лісі, в лузі чи в полі і могли замучити перехожих. Тому Русального тижня не ходили поодинці в поле й до лісу, не купалися в річках, ставках і озерах. На русалок, за повір’ями, могли перетворитися всі померлі на Трійцю, маленькі нехрещені дітки, потопельниці. Утоплені на Троїцькому тижні жінки й дівчата згідно з уявленнями слов’ян обов’язково ставали водяними русалками чи берегинями (тими, що живуть на березі край водойм або в річці чи ставку). Щоб нейтралізувати русалок, їх поминали, «годували» поминальними стравами. Від них захищалися духмяними травами: полином, чорнобилем, любистком, м’ятою і, звичайно ж, часником.
Жодна дівчина з першого дня Троїцького тижня не виходила в город, на вулицю, в поле, в ліс, а тим паче на річку без полину у волоссі, в руках чи за пазухою. Боялися, що вискочить із жита чи очерету русалка і спитає: «А що мати варила?». На це слід було швидко відповісти: «Борщ та полин, а ти сама згинь!». Тоді русалка зникала і не могла завдати Дівчині шкоди. Інші трави, особливо м’ята й петрушка, приваблювали русалок, тому їх не слід було брати з собою. Бо, кинувши в мавку м’ятою: «На тобі м’яту!» — можна було почути: «Ти ж наша мати!», а петрушкою — «Ти ж наша душко!». Це означало, що русалки приймають дівчину до свого роду і вона вже не повернеться до людей. Однак м’яту й петрушку обов’язково сіяли в городі й при садибі, щоб русалки живилися ними і не чинили шкоди живим.
Цього тижня суворо заборонялося купатися в річках, озерах, ставках і в морі. Не лише жінки та дівчата, а й чоловіки та хлопці боялися, що у воді їх підстерігають русалки, які залоскочуть і затягнуть до себе на дно. Це вірування подекуди збереглося до наших днів: дехто вважає, що кожного утопленика на Трійцю забирали мавки.
Ще у XIX столітті існував звичай освячувати криниці. Після проведення обряду вода в них вважалася безпечною, там не могли оселятися колодязні русалки. На цій свяченій воді варили коливо й інші страви, нею розчиняли хліб у троїцьку суботу. Першу хлібину господиня розламувала навпіл ще гарячою і клала на підвіконня. Хліб парував, і русалки могли харчуватися цією парою (як зрештою й інші духи предків). До наступної суботи їли багато яєць, але пильнували, щоб одразу віддати шкаралупи курям чи потерти їх у корм худобі. Боялися, щоб вони не потрапили у воду, бо від них могли сильно розплодитися русалки. Носили гарячий хліб, вчинений на свяченій воді, на межу хлібної ниви і на город, там ламали і залишали «для мавок». Таким чином умилостивляли їх, щоб вони не втручалися у справи живих.
Завантажити реферат