Сторінка
1
Все, що я чув про відьом, про опирів, сходиться в одно: що відьми й опирі єсть родимі і вчені. Тим-то я і звів їх докупи, що вони ув цім ділі сходяться, аби не говорити одно по кілька раз. Родимі опирі і відьми з хвостом — як палець, кажуть, стирчить хвостик на самім купрі. Як бере шмаття на себе абощо, то треба роздягтися до голого, то того хвостика не видно — втягає в шкуру; тільки вже як купається, то не може заховать — так і кивається по воді, як борозняк. Найлучче видно його, як ті пливають, бо тоді він наверх води виставляється. Родимі не так страшні, як вчені, — той не винен, що під такою планетою родився, а вчені, то вже самі захотіли, і, кажуть, на них така планета надходить, то не витерпить — не може витерпіти, щоб не зробити кому якогось лиха. (Під це останнє підходить і вовкулак (оборотень), що така планета на його надходить, то вже мусить вовком перекинутись і бігти.)
Щоб пізнати, чи то відьма, чи що, чи добра людина, беруть навпоперек мотузом і пускають на воду — топлять, як це зветься між людом. Коли добра душа, чиста, то впірне, а коли ні, то так і плюскається поверх води —саму голову токмачить, бо встидно; та нічого не вдіє—голова і ноги будуть в воді, а середина все зверху, хіба камінь прив’язати, то аж тоді піде на дно. Я сам мало-мало що цього вже року не був свідком, як в однім селі купали відьом та опирів — кількома днями тільки спізнився. Найбільше допікає, що відьми дощ запродують (з уст люду). Як посуха, то громада вже й гуде на відьом, що дощ запродали, і нишком змовляться та й коли-небудь у велике свято, як все село в церкві, переступлять дорогу, щоб ніхто не втік, і ловлять, про кого недобра чутка ходить, та й і топлять. Так візьмуть навпоперек, наче поясом, І пускають на воду з кручі де, чи з містка, чи з греблі — яка де вода і звідки зручніше мочати. Тут і виявиться, що в кому кипить— інше і само признається. Як родиме, то пускають, а як вчене, то б’ють — само признається. На другий, па третій день і піллє дощ, як з луба; так було і цього року. Літ з десять абощо назад в однім селі на Поділлі одну бабу і втопили, не хотячи, на Богу, як відьом купали. Кажуть, чиста душа була, бо як спустили на воду, вона і не плюснулась, і не потопала — пішла, як сокира, на дно. «Чиста! чиста!» — загула громада і зараз же таки витягли, а вона й нежива. Що дива виробляли! І трясли, І 
відтирали — таки не помоглося. Так і поховали, що не ожила.
Опирі, кажуть, до запродування дощу не належать, але де вони є, то так дощ не може йти — і їх купають, щоб дощ пішов. Як купали цього року, то знайшовся такий, що признався. Я, каже, не винен, бо я родимий — так і вродився.
Водиться на Поділлі празник— росалі; його обходять на перший день петрівки па степку. Це зветься жіноче— бабське — свято, і з чоловіків там ніхто не буває, де його обходять. То на росалі жінки самі купаються, не роздягаючись, і кого спіймають, також зо всім у воду тащать; як єсть, так і вкинуть — одягненого, взутого, щоб дощ ішов. Опирі тільки по смерті шкідливі — страшні, а за життя, як і всі люди — нікому нічого не винен. По смерті опир ходить попід вікна і лоскоче в носі, де світло горить в хаті дуже допізна. Як хто сидить сам у хаті, то затикає вікна, щоб вогню на двір не видно було, бо опиря привабить. Як залоскоче в носі, закрутить, то чоловік і чхне. Як нікому сказати «здоров» або хоч є кому, да не скаже, то сам собі скаже; бо як ні, то піллється кров з носа і вмреш. Це зветься потяв або підкосив опир. Як же скажеш чи почуєш «здоров», то тут примха двоїться: одні кажуть, що опир прахом стане. Мабуть, це тичеться до його тіла, що в гробі лежить — не гниє. А другі кажуть, що йде під другу хату і там уже лоскоче в носі. Ще кажуть, що опир кров ссе з чоловіка, та я не знаю, чи це то ж саме, що кров носом піллється, чи що друге. Знаю тільки, що з кого опир кров виссе, той до дня не діжде; більш всього, що його застануть уже неживим, як надосвіток встають, і такий чоловік по смерті не жовтий, як всі люди, а білий буде. Єсть також оповідання, що опирі, ходячи попід хати, позирають на вікна, чи нема вогню в хаті; і як нема, то аж тоді починає ссати кров. Мабуть, чи не набіляє це про двоякість опирів; що одні не боялися вогню — світла — і ті в носі лоскотали, щоб чхати, а другі боялись і з сонного чоловіка ссали кров.
У бургарів єсть також опир і зветься вампір, вапір, лепір. Кожен умерлий стає тим лепірем, як через його, коли ще він в хаті лежить, перескочить кішка. А ложать у їх вмерців просто на землі серед хати або наче на столі, але все-таки серед хати, то вже й примічають, чи не перескочить кішка. По-бургарському лепірі також і кров ссуть з чоловіка. Родимий опир у бургар ще за життя капостить. Кажуть вони, що тіло лежить, де ліг спати, а душа шатає попід хати. Отож і розказують, що жінка якась мала чоловіка опиря і не знала, що він опир. Але як вночі колись, хотячи чи не хотячи, приторкнулась до його, а він лежить, як дуб, і холодний зовсім; а передоднем і потеплів і ожив.Стала вона примічати та й зауважила, що він таки частенько вночі зовсім неживий і тільки передоднем ожива. От і питає в сусіди, що б воно таке значилося? А ті й кажуть, що він лепір і що у них різні дива витворяються. Злякалась вона, небога, і поради попросила, а ті й прираїли; як ляже спати, кажуть, а ти примічай й оберни його на полу головою в ноги, а ногами в голови; то душа, як вернеться додому і захоче ввійти в тіло, то не знайде рота і так зостанеться.
Так вона й зробила. Він заснув, а душа і вийшла з тіла та й пішла попід вікна; а вона й обернула тіло, як баби казали, і чоловік уже більше не вставав. (Чув від самих бургар у Києві.)
В старовину бувало в нас, як дознається громада, що вже опир ходить по селі, зараз і йдуть до попа та до церкви, забирають корогви і так з процесією йдуть на цвинтар (цвинтар або цминтар. Я придержуюсь тут мови правобіцької: там вживається кладовище для турків. татар, для жидів - окописько або окопище і для хрещених - тільки цвинтар або цминтар); відкопують його, а він і лежить ниці. Тоді обернуть його горіниці, як годиться, і піп щось править. Як відправа відійде, тоді заб’ють опиреві в груди осиковий кіл і так землею привернуть. Кажуть, було кров різана тече з тіла, як кіл забивати. Коли це не поможе, то ізнов бувало відкопують, відрізують голову і кладуть її в ногах в домовині, щоб не достав руками навлежачки, а як достане, то таки буде ходити і ту голову свого носити,— як в руках і кидає нею в людей, кого на вулиці здибле. Тоді вже треба до баби вдаватись,— як баба не поможе, то нічого не поможе, аж сам хіба перестане.
Завантажити реферат