Сторінка
4

Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського

Відомий фольклорист і етнограф В.Гнатюк, описуючи народні уявлення про душу, зокрема повідомляє, що «за життя чоловіка душа тримається його постійно. Покидає його лише у сні .» «У «непростих» людей, прим, відьом, душа відлучається від тіла також у сні і йде на «герць». Через це коли б тіло відьми в часі сну обернути головою туди, де воно лежало ногами, душа, вернувшись з «герцю», не могла б втрапити до тіла, і відьма не встала б та не пробудилася б, доки тіло не повернути до попереднього положення».

Багатьом легендам притаманні мотиви роздягання відьом догола, звертання до хатнього порога, перекочування через стіл і, врешті-решт, двобою на межі. Хтозна, чи можна трактувати їх інакше, ніж символи підготовки до переродження: повернення до первісного стану («як мати народила»), прощання з родом, корені якого під порогом, момент самого переродження (згадаймо символіку перекочування при перетворенні чаклуна вовкулакою) і відвідини царства мертвих. З культом предків також пов’язаний мотив пошуку відьмами квітки папороті.

У сиву давнину відьомство було досить поширене. В окрему жіночу спілку чоловіків не допускали. Там дівчаток, коли ті підростали, навчали магічних знань — як наслати хворобу, а то й смерть тим, кого вони не злюбили. Пізніше чоловіки, щоб утримати владу, створили свої таємні товариства, куди вступ жінкам був суворо заборонений. Виникла каста жерців, а на долю жінок залишилися хіба що демонічні образи.

ВІЙ — найстрашніший і найсильпіший представник нечистої сили. Живе під землею. Вій — страшний одноокий песиголовець, призначений сатаною керувати чортами. Хреста й магічного кола не боїться, бо в нього довжелезні потки, аж до землі. Він сліпий, але коли дідьки піднімають йому повіки, тоді в нього відкривається єдине око. Рідко яка людина витримує, щоб не глянути в те демонічне око, у якому сидить сам сатана. Деякі дослідники вважають, що український Вій близький до індійського бога вітру, війни і смерті Вайю, який є прабатьком усіх богів і міфопоетичних героїв.

На Поділлі Вія уявляли як безжального руйнівника, який своїм поглядом убиває людей і обертає на попіл міста і села; на щастя, його смертоносний погляд закривають густі брови та вії, і тільки тоді, коли потрібно знищити ворожі полчища або спалити вороже місто, піднімають йому повіки вилами.

Чудовим описом образу Вія стала однойменна повість М.Гоголя.

ВОВКУЛАКА (вовкула, вовкун, вирод, перевертень) — людина, що має здатність перевтілюватись у вовка або стає ним за тяжкі провини чи від чарів злого відьмака. Вовкулаки втікають до лісу й там живуть, як звірі. Потрапляючи до зграї, вони добувають вовкам корм, нападаючи на худобу, але не поїдають її, а тільки душать. Така людина-вовк приречена на тривалі страждання, аж поки знову не стане людиною. Впізнати вовкулаку можна по тому, що в нього задні ноги не такі, як у вовка, а коліньми вперед, як у людини, і завжди в нього на шиї висить мотузка, і як її розірвати, то вовкулака враз стає людиною. Побутують також легенди, за якими людина може бути перетворена у вовка, якщо св. Юрій кине на неї вовчу шкуру; вірменська традиція теж стверджує, що вночі на злісних жінок можуть падати вовчі шкури.

Існує повір’я, що коли жінка на початку вагітності побачить вовка, то в неї народиться син-вовкулака. Вовкулаками стають і «вроджені», тобто ті діти, які з’являються на світ із лона матері не головою, як звичайно, а ногами.

В одній з українських легенд момент перевтілення виглядає так: «Як прийшла до його тая пора, що вже йому треба бігти, то він так стогне! Вийшов за клуню, устромив ножа в землю, почав розбиратися, геть розібрався, голий зостався. Потім перекинувся через той ніж да й став вовком».

Інший спосіб перевтілення описав П.Шейн: «Перед оберненням вовка чарівник вбиває в землю п’ять осикових кілків у якомусь усамітненому місці, але так, щоб два кілки були ніби передні ноги, два — задні, а п’ятий — хвіст, і скачучи вперед через усі, починаючи з заднього кілка, стає вовком».

Вовкулаці чуже все вовче. Він спокійний, часто скавучить, їсть тільки хліб; вовки заїдають його, тому він горнеться до людей, а ті не можуть зрозуміти його. За уявленнями українців та білорусів, вовкулака навіть не виє по-вовчому, а стогне і плаче, як людина.

Доки люди ходять вовками, їх мусить остерігатися й чаклун, особливо коли мине так багато часу, що він і забуде, що пустив їх вовками. Тоді вовча зграя може напасти на нього зненацька і розірвати. Єдиним порятунком для людини, яку переслідує зграя вовкулаків, може стати кинутий позад себе на дорогу пояс. Переступивши через нього, вони знову стануть людьми.

У багатьох легендах у попередній стан перевертня повертають чарівники. Крім випадку з мотузкою, найчастіше це робиться просуванням вовкулаки через ярмо, биттям житнім перевеслом чи трьома різками доти, доки шкура не лусне й не злізе повністю.

Згадка про перевертництво є у «Слові о полку Ігоревім»: «Упав на бистрого коня і скочив з нього сірим вовком»; «Великому Хорсові вовком путь перебігав». Змальовуючи князя вовкулакою, автор не бачить у цьому нічого осудливого, навіть описує цей вчинок з похвалою й доброзичливістю. Подібне ставлення до перевертня присутнє і в билині про Вольгу Волхва, герой якої, перекидаючись у хижого звіра, птаха, рибу, годує дружину.

Вірування про реальне існування людей, які за певних обставин стають вовками, були поширені в усіх слов’янських народів. У росіян вони відомі під назвами «вовкодлак», «вурдалак», у білорусів — «вовкулака», «вовкалека». Полякам відомий wilkolak і wilkolek; чехам — wlkodlak; сербам — влъколек, врколак і влколиjек.