Сторінка
2

Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського

Як трапиться, що опир кого підотне, то той уже буде йому замість коня — опир їздить ним попід вікна до самих півнів досвітчаних, а після іде на цвинтар, лягає в гріб і лежить аж до ночі, а там ізнов встане та й їздить. Як нікого не підотне, то вмерлий опир на живому їздить. Ще й тепер де-де можна бачити осиковий кіл на гробі в головах, Іноді навіть і свіжий, тільки тепер уже не відкопують опиря, а так просто б’ють в гріб — в землю — попи, значиться, не такі настали, щоб послухати громади, як перше бувало. Тут можна сказати і про вмерців загалом, бо думаю огласити скілька оповідань і про них. Як ходить вмерлець, то і йому забивали осиковий кіл в груди, а тепер забивають в гріб в головах. А то ще роблять осикові хрести на вікнах— прибивають довгі осикові поліна наохрест на кожнім вікні в тій хаті, куди вмерлець ходить, а двері на ніч намазують дьогтем та часником. Що ще роблять — виявиться з оповідань.

Опир і вмерлець, що ходить, — не все одно: то нечиста сила, а це що іншого, да про вмерців буде іншим часом, а тут лиш про опирів.

От одне оповідання, як я чув його (1852 року), тільки то мовою не такою, як там балакають.

«Не при вас це діялось, що маю розказати, не при батьках ваших; ось бачите, моя голова вже сивиною полискується, а й мені розказував сивий дід, як я ще й погоничем не був —то, мабуть, буде вже цьому літ зо сто абощо. Ще за Польщі, перед Коліївщиною, де тепер Джулинки, село, що пошукати — було скілька хат і церковця божа стояла— то й парахвія була, і піп жив, і бакаляр, а в його був піддячий Курбацький Михась. Ото ж він і розказував, уже постарівшись, що коло Джулинок, каже, від Дяківки (село), в лісі жив курінний — що ліса стеріг — старий-старезний чоловік — ще першу унію запам’ятав, — і розказує було про козаків, про гетьманщину, про Запорожжя, як по писаному, а Коліївщину, Залізняка та різанину з Харком знав, як свою кишеню. Було приказують, що він чужосторонній і прийшов у село вже з сивиною в бороді, а ніхто не запам’ятав, коли саме прийшов, при кому— всі перемерли! Такий старий був, аж жовтий волос мав, не то сивий; а як де бувало вдарить тропака, то аж земля стогне — у старовину все кріпкі люди бували! — та такий червоний ходив, як півень. При собі держав дівчину-сирітку, щоб було кому хату підмести тощо та щоб не тинялась в чужих людях, а більше — ні роду, ні плоду.

От, каже, сидимо ми з бакаляром та пригадуємо то це, то те, сміємося, школа різні штуки приставляє, щоб як до перших півнів досидіти, а там і спати.

Надворі вітер гуде, аж школа здвигається.

— Пане реєнтій! Відчиніть, — чути крізь вікно дівочий голос. Ми зараз догадалися, що вже якась треба, в селі псавтиру читати абощо.

Кинувся я відчиняти—а то дівчина, дідова вихованка, а ніч місячна, хоч голки збирай, та мороз-мороз!

— Добривечір, пане реєнтій!

— Дай, боже, здоров’я, дочко! А тебе що принесло: чи човен, чи весло? по волі чи по неволі?

— Дідусь мій умер, пане реєнтій! То яка тут воля! — от їдьте псавтиру читати.

— І на його зайшла черга! — озвався дяк.—А я думав: на тім світі вже забули твого дідуся! Та, бачу, ні. Коли їхати, то їхати! Але ти хіба санками? Бо знаєш — я піший.

— Та санками ж! — озвалась дівчина; та така йому гарна стоїть, як вимальована! Ногами постукує, що то з холоду прийшла, хукає в руки, а очі, як зорі, сяють; та чорні, як терен,— і лице горить!

— Вдягайся! — каже мені бакаляр,— поїдемо. Пошкрібався я в потилицю, що такий холод, та що ж!

Треба вдягатися; в чім зван, в тім пробуван!

Поїхали ми, і собака за нами побіг. Добрий псисько був! Рябий, клаповухий — було вовка подужає.

Приїздимо до того куреня, а вже місяць серед неба доходив.

— Ідіть же ви, пане реєнтій, і ти, Михасю, чи що, до куреня, будьте ласкаві, а я ще тут маю діло.

Входимо в сіни, і собака за нами, попід ноги тиснеться; впустили ми й його за собою до сіней. А та дівчина — тарах! Та й засунула двері на ввесь замок. Засміялись ми з реентїєм, що не ввійшла вона і руки погріти, та й байдуже — пішли до хати.

— Входимо,— розказував,— до хати з сіней, лежить дід на лаві, наміткою вкритий, вусатий, як сом, і сивий-сивий!

— Бач! — каже реєптій,— ще й не пожовк! Цупкий дідора! І по смерті не подається.— Глянув я — правда: червоний на твару, аж синявий, наче каплун на морозі, як і живий був, тільки губи пожовкли та попід очі трохи посиніло.

Читали ми ту псавтиру наперемінку — то я, то він— таки довго читали, а собака походив, походив та й ліг під припічком і лежить. Так коло опівночі я читаю, реєнтій сидячи спить під грубого на припічку та сопе. Якби ви знали — якось сумно було, каже, на лаві вмерлець лежить, витягнувся, в головах йому каганець блима, на припічку дяк сопе, під припічком пес, ще й хата в лісі! За гуртом і баба якась ще куняла та сопла. Тільки мій голос, каже, розлягався, наче в пустці, аж дзвенить, аж лунає, а крізь вікно знадвору прямо в лице мені місяць заглядає — чоло виставив— та зодалеки, немов боїться, і білий такий! Зібрав і мене страх! Читаю — боюсь замовчати, але й читати боюся, а голосом все підношу та в вікно поглядаю на місяць, на сніг й знов у книжку — аж в’язи мені затерпли, що стояв як вкопаний! Як шарну листком, перевертаючи, то аж мороз піде поза плечі, наче хто стоїть ззаду, наче хто лапає. А тут Іісобака — гаррр! Цим мене докінчило; в грудях так холодно стало, наче вода потекла, і в вухах лиш — фу! фу!, наче вчадів, і мурашки по шкурі лазять. Проте я читаю-таки. Але собака ізнов загарчав, далі ізнов і встає з-під припічка — затріщав ріщем. Оглянувся я — йде собака до мене, а серед хати вікно відмалювалось від місяця і моя тінь простяглася від каганця, а каганець хлипає, аж читати не можна. Потягнувся рябко, понюхав мене, хвостом помахав і ліг очима до лави, поклав морду на лапи і дивиться просто в лице дідові, а він то вусом моргне, то оком кліпне. Я вже не втерпів більше — знайшов псалом знакомий, що напам’ять затвердив, і відступаюсь від стола, читаючи. Назад-гузь, назадгузь — аж до припічка: вставайте, кажу, пане реєнтій, читайте вже ви: бо в мене аж голосу не стає.