Сторінка
1

Запорозький козак

Характеристика запорозького козака

І зовні, й за внутрішніми якостями запорозькі козаки загалом являли собою характерні типи своєї народності й свого часу. За описом сучасників, вони були здебільшого зросту середнього, плечисті, ставні, міцні, дужі, з лиця повновиді, округлі й від літньої степової спеки смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем, або чуприною, на тім’ї, у смушевій гостроверхій шапці на голові, вічно з люлькою в зубах, питомий запорожець завше дививсь якось похмуро, вниз, спідлоба, сторонніх зустрічав спершу непривітно, відповідав на запитання вельми неохоче, але затим помалу м’якшав, обличчя його поступово під час розмови набувало веселого вигляду, жваві проникливі очі займалися блиском вогню, і вся постава його дихала мужністю, звитягою, завзятою веселістю й неповторним гумором. «Запорожець не знав ні «цоб», ні «цабе», через те був здоровий, вільний од хвороб, умирав більше на війні, як удома. Тепер народ слабий, порожній і недовговічний: як дев’яносто літ прожив, то й стежки під собою не бачить, а в старовину у сто років чоловік тільки в силу вібрався. Тому запорожці жили і весело, й довго. А молодці які були! Він сів на коня — не струснувсь, не здвигнувсь! Торкнув ногами — і пішов, і пішов! Тільки смуга лягла».

У внутрішніх якостях запорозького козака помічалася суміш доброчинностей і вад, завжди, втім, власти¬ва людям, які вважають війну головним заняттям і головним ремеслом свого життя: жорстокі, дикі й безжальні щодо своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами у стосунках одне з одним, мирними сусідами до своїх соратників за ремеслом, українських і донських козаків; хижі, кровожерні, невтримні на руку, нехтуючи будь-які права чу¬жої власності на землі ненависного їм ляха чи бусурмана, запорозькі козаки у себе вважали звичайну крадіжку якогось батога чи пута страшним злочином, за який винного карали на смерть.

Світлий бік характеру запорозьких козаків складали їхня благодушність, нескнарість, щедрість, безкорисливість, постійність у дружбі, яку так високо цінували в Запорожжі, що, за козацькими правилами, гріхом вважалося обманути навіть чорта, якщо він зрідка потрапляв січовикам у товариші; крім того, світлими рисами характеру запорозьких козаків були висока любов їхня до особистої свободи, за якою вони надавали перевагу лютій смерті, ніж ганебному рабству; глибока повага до старих і заслужених воїнів і взагалі до всіх «військових ступенів»; простота, помірність і винахідливість, при потребі, в домашньому побуті чи в різних безвихідних випадках і фізичних немочах. Здобуваючи абиякий харч, каже про запорожців очевидець, мисливством чи рибальством, віддалені од зносин з містами, незнайомі або зовсім, або мало з домашнім господарством, чужі нестриманості й розкоші, запорожці нічим іншим не займалися, крім зброї, і являли собою рідкісний приклад у всьому помірності. Так, від лихоманки вони пили горілку з золою чи стрільним порохом, кладучи на чарку пінного вина півзаряду пороху; для загоєння ран прикладали до уражених місць розтерту зі слиною на руці землю, а за браком металевого посуду для варіння страви примудрялися варити її в дерев’яних ковшах, підкидаючи безперервно один за одним до ковша розжарене на вогні каміння, доки не закипала налита вода в посуді.

До захожих і заїжджих людей запорозькі козаки завжди були гостинні й привітні: «Сей звичай був у запорожців не тільки до приятелів і знайомих, але й до сторонніх людей, і дотримували цю гостинності чесноту суворо й неухильно». «У Запорожжі будь-який охочий з’явитися в курінь може жити і їсти з ними без будь-яких запитань чи подяки за гостинність». «Там ніхто, бувало, не сміє сказати старому чоловікові: «Ти дарма хліб їси». Приїжджай туди всяк, встроми в землю списа, повісь янчарку (шаблю) і лежи собі хоч три місяці,— пий і їж усе готове. Тільки й діла, що встань та помолися Богові; а коли є гроші, рушай до корчми пити горілку. Коли ж хто скаже: «Дарма хліб їси», то козаки одразу ж і накинуться: «А, ти вже закозакувався, сякий-такий син!» «Я служив два роки в Бериславі, і відтам неподалік були запорозькі рибні заводи. Бувало, як прийдеш на завод, то запорожці не питають, що ти за чоловік, а відразу: «Дайте-но поїсти козакові й чаркою горілки пригостіть; може, він прийшов здалеку і втомився». А коли поїси, то ще ляж відпочинь, а тоді вже питають: «Хто ти такий? Чи не шукаєш роботи?» Ну, скажеш їм: «Шукаю».

«Так і в нас є робота, приставай до нас». Пристанеш, було, на роботу й іноді на місяць карбованців двадцять заробиш».

Нарівні з гостинністю і привітністю запорозькі козаки ставили особисту чесність як у себе, на Запорожжі, так і на війні щодо ворогів православної віри. «Хоча в Січі,— каже з цього приводу католицький патер Китович,— жили люди всілякого штибу — утікачі й відступники од усіх вір,— однак там панували така чесність і така безпека, що ті, хто приїздив з товарами чи за товарами, або за іншими якимись справами люди, не боялися й волоска втратити з голови своєї. Можна було на вулиці залишити свої гроші, не турбуючись, щоб вони були вкрадені. Всілякий злочин проти будь-чиєї чесності, гостя чи січового жителя, негайно карався смертю».

У нас над усе честь і слава, військовая справа,— Щоб і себе на сміх не дати, і ворогів під ноги топтати.

На війні запорозький козак відзначався завжди розумом, хитрістю, вмінням у ворога «виграти вигоди, якнайшвидше на нього напасти й несподівано заманити», вражав ворога великою відвагою, гідною подиву здатністю витримувати найтяжчі випробування й жах смерті. «Наш ворог,— пише поляк Симон Окольський,— уміє витримувати татарські атаки, звик терпіти спрагу й голод, спеку й студінь, він невтомний у нападах. А на морі що робить? Посеред хвиль легкими чайками своїми нападає на судна, майстерні в чужоземних виправах, і перемагає всі їхні військові хитрощі». Про хоробрість запорозьких козаків турецький султан сказав: «Коли довколишні панства на мя возстають, я на обидві уші сплю, а, про козаків мушу єдиним вухом слухати». А літописець козацький з цього приводу відзначає: «В мирі жити ніколи не хочуть, але коли в землі їхній мир оголошений буде, то самовільно йдуть на поміч іншим царствам, і заради малої користі велику нужду приймають, море перепливати дерзають В однодеревних суднах». Самі запорожці про свою хоробрість говорили: «Ми завжди тепло, хоробро й мужньо країни поганих розорювали й спустошували», І на погрози з боку зарозумілого султана заполонити Січ військом турецьким сміливо й виклично відповідали: «Війська твого не боїмось — будем биться з тобою землею й водою». «Вони вояки великі були. Бувало, батько мій як почне розповідати про ту звитягу запорожців та про баталії їхні з турками, татарами чи поляками, так страшно слухати його. Оце ось літньої пори, увечері, як стане прудитися коло кабиці та як скине з себе сорочку, так жаско дивитися на нього: все тіло, наче решето, пошматоване та побите кулями, а на плечах та на ногах так м’якуш і метляється. Страшні вояки були! А тільки в себе, на Січі, нікого не займали .»