Сторінка
2

Запорозький козак

Для того щоб налякати чи пригрозити ворогові, запорожці нерідко самі поширювали про свою силу й непереможність неймовірні розповіді й примушували вірити в те інших. Казали, наприклад, що серед них завжди були так звані «характерники», яких ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі «характерники» могли відмикати без ключів замки, плавати на човнах по підлозі, як по морських хвилях, перебиратися через ріки на сукняних ряднах чи рогожевих матах, брати в голі руки розпечені ядра, бачити за кілька верст довкола себе за допомогою особливих «верцадел», жити на дні річок, залазити й вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків, «перекидатися» на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро і пливти в ньому під водою сотні, тисячі верст. «Багато говорили запорожці і про силу своїх богатирів. Богатирі в них були такі, що рівних їм ніде не було. Вони щонайтовщі залізні штаби, як снопи в полі, довкола шиї ляхів скручували; вони страшенно тугі луки, над якими в Польщі декілька чоловік даремно силкувалися, граючи натягали, У них у Січі серед іншими богатирями жив Васюринський козарлюга; то був такий силач, що коли він причащався, то 4 чоловіки підтримували священика, щоб він не впав од самого лиш духу богатиря, бо тільки він дихне, і від того дихання людина з ніг упаде. А коли розорювали Січ, так там був такий силач, який одним диханням міг би вбити людину. Як підійшов він до причастя, не затамувавши дихання, то священик ледве з причастям не впав навзнак. «Хто ти такий, старче?» — «Що ж, батюшко, я такий-то».— «Ізиді ж із сього града, бо взнають про тебе, то загинеш».

За природженими якостями, властивими справжньому малоросові, запорожці відзначалися вмінням майстерно розповідати, вміли підмічати смішні сторони в інших і передавати їх у жартівливому, але ні для кого не образливому тоні. «Звичаї у запорожців дивні, вчинки хитрі, а мова й вигадки гострі й більше на насмішку схожі». Цією рисою характеру запорозьких козаків частково пояснюються й ті дивовижні прізвиська, які вони давали новакам, що приходили в Січ: Гнида, Півторакожуха, Непийпиво, Неїжмак, Лупиніс, Задерихвіст, Держихвістпістолем і т. п. Людину малого зросту вони, за властивістю свого гумору, називали Махиною, чоловіка великого зросту — Малютою, шибеника — Святошею, ледачого — Доброволею, незграбного — Черепахою; хто у них спалив курінь, той Палій, хто схожий на перепічку, той Корж; хто високий, прямо тримається, той Товкач і т. п. «Вони всіх піднімають на сміх: Україна у них не Україна, а Польща; люди там не люди, а недолюдки, мажуться там не святим миром, а гусячим жиром».

У вільний від походів час запорозькі козаки любили, лежачи на животах, побазікати, послухати розповіді інших, тримаючи при цьому в зубах коротенькі люлечки, так звані «носогрійки» або люльки-буруньки, і попихкуючи з них димком. Люлька для козака перша річ: запорожець принесе на Великдень паску з церкви, поставить її на стіл, а сам чимскоріш до люльки. «Ану, синки, беріться за люльки, нехай паска постоє, а поросяти кат не візьме»,— жартома говорять про запорозьких козаків їхні нащадки. Люлька для запорожця — рідна сестра, щира подруга його: він як сів на коня, зараз же запалив люльку та так верст шість, а то й більше все смалить і смалить і з рота її не випускає. Бувши в душі поетами і мрійниками, запорожці завжди вибирали найбільш мальовничі й гарні місця для своїх тимчасових і вічних жител, вдиралися на високі скелі, усамітнювалися в лісові пущі, піднімалися на великі могили і з висоти пташиного лету милувалися краєвидами й віддавалися тихим думам і піднесеним роздумам. Бувши високими шанувальниками пісень, дум і рідної музики, запорожці любили послухати своїх боянів, сліпців-кобзарів, нерідко самі складали пісні й думи і самі бралися за кобзи, які були в них улюбленим музичним інструментом. Кобзар, той же французький трувер, німецький мейстер-зінгер, сербський сліпчак-пьєвак, завжди був бажаним гостем у них, тому що «він усюди вештається і долю співає». Крім того, кобзар у запорожців був хранитель заповітних козацьких переказів, співець «лицарських подвигів», іноді — перший лікар хворих і поранених, іноді — визволитель невільників з полону, іноді — підбурювач до військових походів і славних подвигів низових молодців. Кобза, як уявляли козаки, вигадана самим Богом і його святими, і через те вона і була в них у такій честі. Для самотнього запорожця, який часто маявся безлюдними степами, не мав можливості впродовж багатьох днів ні до кого мовити слова, кобза була щирою подругою, дружиною вірною, якій він довіряв свої думи, на якій розгонив печаль-тугу.

Струни мої золотії, грайте ж мені стиха,

Нехай козак-нетяжище та забуде лихо.

Якою дорогою була кобза для запорозького козака, видно з тієї козацької думи, де говориться, як запорожець, помираючи самотою в дикому степу од «безвіддя і безхліб’я», в останні хвилини свого життя звертається до кобзи й називає її «дружиною вірною, бандурою мальованою» і в горі запитує її:

А де ж мені тебе діти?

А чи у чистому полі іспалити,

А попілець по вітру пустити?

А чи на могилі положити?