Сторінка
2
У звичаях цього тижня яскраво простежується відгомін стародавнього культу трав і дерев. Велике дерево, стовп чи довгу струнку тичку ставили посеред села, обмаювали вінками з квітів і трав, стрічками, прапорцями, обвивали в’юнками. Коло нього відбувалися молодіжні гуляння протягом Зелених свят. Але вже у XIX — на початку XX століття пам’ять про такі обряди залишилася тільки у традиції завивати дівочі вінки.
Дівчата смажили яєчню з салом, пекли пироги з сиром або капустою, круглі плетені калачі (у формі вінків), смажили «горішки» з тіста; парубки брали пиво і воду. Дівчата у великих зелених вінках у супроводі хлопців ходили в ліс чи на край поля, де росли берези або верби, стелили скатертину піддеревами, виставляли страви та напої і починали водити кривий танок (корогод, хоровод), постійно торкаючи листя й гілки дерев. Потім розбігалися, кожна обирала собі гілку, завивала на її кінці вінок, зав’язуючи червоними нитками, стрічками й квітами. Після цього починався бенкет, що закінчувався у селі.
Удень Святої Трійці по обіді приходили дивитися на свої вінки. Якщо гілку завивали обережно і не ламали стебел, то зелень залишалася свіжою, інакше вінок в’янув, і це віщувало щось недобре для дівчини. Однак слід було розв’язати гілку, щоб «розв’язати» дівочу долю. На сході України після розв’язування вінків кінчики гілки часто заламували, щоб більше ніхто ніколи нею не скористався.
У Слобідській Україні наприкінці XIX століття дівчата плели вінки з трав і квітів, що росли у церковному дворі. Потім складали всі вінки, зав’язували у вузол хустки, щоб не поламати, і несли до когось додому. Найчастіше до тієї дівчини, в якої був добрий садок з вишнями і яблунями. Повісивши один з вінків на вишню, а на нього — натільний хрестик, «кумилися». Для цього дивились одна на одну крізь вінок, цілували хрест, самі цілувалися навхрест, а потім передавали крізь вінок одна одній хустки, персні, намиста, стрічки і взаємно називали себе кумами, звертаючись на «ви». Іноді пекли великий калач із діркою посередині, обмаювали його зеленню та квітами й передавали через нього хустки так само, як і через вінки. Обмін хустками та іншими цінностями тривав до Петра, а тоді всі речі повертали власницям.
Після того, як дівчата покумалися, вони йшли в хату на гуляння. Зносили хліб і пироги, яйця й сало, смажили яєчню, готували тонкі й товсті млинці до сметани чи ряжанки; варили вареники. Потім з’являлися хлопці з горілкою і наливкою. Всі разом бенкетували, а після вечері йшли на вулицю співати й танцювати. Кумівські вінки дівчата не викидали, а чіпляли собі на голову перед тим, як мити її.
Зберігали такого вінка довго, а коли він висихав, відваром з нього мили волосся, щоб добре росло.
Наряджали й «липку» (липову гілку), прикрашали її стрічками, хусточками й намистами. Дівчата ходили з «липкою» по селу, співали, заносили її в лісок і там закопували, неначе садили. Тоді, взявшись за руки, танцювали навкруг, приступали назустріч одна одній і кумалися: цілувалися навхрест і обмінювалися прикрасами, знятими з гілки. Ці хустки й намиста, як і в інших випадках, носили до Петра, а тоді віддавали власницям. Після гуляння смажили яєчню.
На Слобожанщині й Полтавщині для молодіжних гулянь вкопували «сухого дуба» або «явора». Це було не зрубане зелене дерево, а лише його імітація. Найчастіше за «дуба» брали суху довгу тичку або стовп. Його прикрашали квітами, які для такої оказії слід було неодмінно вкрасти. Жінки берегли свої квітники, а хлопці чекали на слушну нагоду і таки зривали по одній-дві квітки в кожної господині. Зрештою ніхто на них особливо й не гнівався — звичай є звичай. До «дуба-явора» чіпляли увите зіллям старе колесо як символ сонця. Убираючи дерево квітами і стрічками, дівчата й хлопці приспівували:
- Розвивайся, сухий буде,
Бо на тебе мороз буде! –
Я морозу не боюся,
Прийде весна — розів’юся!
Сухий стовп, прикрашений зеленню та квітами, увінчаний колом-колесом, яскраво символізував сонцеворот і поступовість та незмінність колообігу в природі: за зимою завжди прийде весна, за нею — літо, осінь, знову зима, і так буде завжди.
На Поліссі дівчата водили «куст». Для цього наряджали якусь гарну дівчину чи маленьку дівчинку в зелені шати: листя клену, гілки берези й верби, квіти й трави, сплетені як спідничка й сорочечка. Одягали на красуню пишний вінок із запашного зілля і стрічок. Водили її по всьому селу, танцювали, ходили до річки й лісу. Співали:
Привели куста
Та й до річечки,
А ти, річечко,
Дай водичечки,
Дай нам дотику
Золотенького
Для Врожаю
Багатенького.
Потім також збиралися всією громадою і гуляли складку з варениками, яєчнею і млинцями.
На Полтавщині й Слобожанщині подібно до «куста» водили «тополю». Її роль грала найвища з дівчат (струнка, як тополя). Це була почесна, але й складна місія, бо дівчина повинна була тримати над головою руки, зв’язані стрічками, намистом, хустками і квітами. Ці оздоби мали закривати її аж до пояса, тому для «тополі» всі дівчата села зносили свої прикраси.
Завантажити реферат