Сторінка
8

Форми (джерела) права

Ознаки закону наступні:

1. Акт точно визначених, вищих за статусом суб’єктів влади в державі – вищого представницького органу (парламенту; в Україні – Верховна Рада) чи громадянського суспільства (безпосередньо народу) (шляхом референдуму).

2. Акт, що може бути лише нормативним за змістом (на відміну від акта застосування норм права і акта тлумачення норм права).

3. Акт-документ у письмовій формі, що закріплює норми права або вводить їх зміни, місить первинні, засадничі норми права, яких раніше в правовій системі не було.

4. Акт, що регулює найважливіші, соціально значущі суспільні відносини.

5. Акт, що має вищу юридичну чинність щодо усіх інших нормативно-правових актів, всі інші акти повинні відповідати закону і ні в чому йому не суперечити.

6. Акт, що приймається в особливому порядку, передбаченому Конституцією (законодавча процедура), у суворій відповідності з Конституцією і раніше ухваленими законами та не потребує додаткового затвердження.

7. Акт, що може бути замінений лише законом і перевірений на відповідність лише Конституційним Судом.

З метою ефективного використання безлічі законів, що виникають, необхідне однозначне розуміння їх видів, загальних і специфічних ознак, співвідношення між собою.

Є два офіційні засоби встановлення класифікації законів:

1) Конституційний, коли в конституціях закріплюється перелік основних нормативно-правових актів: у Конституції Австрії є розділ ІІ „Законодавча влада федерації”; у Конституції ФРН – розділ VІІ „Законодавство федерації”; у Конституції Російської Федерації – низка статей (15, 76, 90, 105, 108, 115 та ін.); у Конституції України – частини статей і статті (85, 91, 92, 106, п.4 розділ ХV).

2) Видання спеціального закону про правові акти з наведенням у ньому їх переліку і нормативних характеристик, зазначенням способів забезпечення з метою правильного співвідношення між собою. В Італії діють „Загальні положення про закон”; у Болгарії – Закон „Про нормативні акти”. В Україні лише підготовлено проекти законів „Про нормативно-правові акти”, а також „Про закони і законодавчу діяльність”, які, на жаль, ще не прийняті парламентом. Дані закони мають регулювати процес організації законопроектних робіт, визначати порядок підготовки, експертизи, узгодження, ухвалення, тлумачення і дії нормативно-правових актів.

О.Ф.Скакун виділяє кілька класифікацій законів. Основним є поділ законів за значенням і місцем у системі законодавства, відповідно до якого виділяють:

1. Конституції – основні закони, які регламентують основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян.

Вони бувають двох видів:

· Кодифіковані – становлять єдиний писаний основний закон (Конституція України, Конституція США, Конституція Росії). Це так звані моноконституційні акти (правда, Конституція Франції 1958р. хоч і є кодифікованою, але моноконституційною не є, бо до неї прирівняні такі акти, як Декларація прав людини і громадянина 1789р. і преамбула Конституції 1946р.).

· Некодифіковані – складаються з групи законів (Велика Британія, Швеція, Канада), предметом регулювання яких є особливий вид суспільних відносин, віднесений до конституційного права.

2. Конституційні закони –

· закони, на які посилається конституція або необхідність ухвалення яких прямо передбачена чинною конституцією (ці закони конкретизують окремі положення конституції або містять посилання на конституцію);

· закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції; такий закон відрізняється від попереднього типу конституційних законів тим, що він після затвердження (ухвалення) набуває вищої юридичної чинності та стає складовою частиною конституції.

Але Конституція України чітко не визначає блок суспільних відносин, який регулюється конституційним законом. Лише з аналізу можна дійти висновку, що це ухвалення Державного Герба і Державного Гімну, опис державних символів (ст.20), внесення змін до Конституції України (ст.155), рішення про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту (ст.111) та низка інших. Конституція Російської Федерації чітко визначає блок федеральних конституційних законів (15 видів законів).

Конституційний закон відрізняється від інших законів: юридичною чинністю, предметом регулювання (особлива сфера) та порядком ухвалення (особлива процедура). Конституційний закон ухвалюється, як правило, кваліфікованою більшістю голосів (в Україні - , у Росії -).

3. Звичайні закони – регламентують певні і обмежені сфери суспільного життя відповідно до конституції. Це значна за кількістю і рухлива група законів, які приймаються простою більшістю голосів. За змістом вони досить різноманітні. Найтиповіші за обсягом регулювання такі види звичайних законів:

· Загальні закони – закони, що регламентують певну сферу суспільних відносин і поширюються на всіх. Вони можуть бути:

– кодифіковані (Кримінальний, Цивільний кодекси);

– поточні (Закон про вибори).

· Спеціальні закони – закони, що регламентують обмежену (спеціальну) сферу суспільних відносин і поширюються на частину населення (закони про вибори, про освіту, про міліцію та ін.).

4. Забезпечувальні (оперативні) закони – нормативно-правові акти, якими вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін. Їх призначення – оперативне підтвердження, підтримання системи норм, що містяться в окремих законах та міжнародних договорах, які мають найбільше значення та потребують негайного ухвалення. Сюди можна віднести закони про правові акти з наведенням у ньому їх переліку та нормативних характеристик. Забезпечувальні закони не можуть існувати поза законами, що вони вводять в дію та міжнародними договорами, що потребують ратифікації.

Види законів за строком дії:

· Постійні – закони, що діють без обмеження строку.

· Тимчасові – закони, що діють з обмеженням строку (ЗУ „Про Державний бюджет України на 2004 рік”).

· Надзвичайні (як різновид тимчасових законів) – ухвалюються лише у певних, передбачених конституцією, ситуаціях і діють на період надзвичайного стану; при цьому вони призупиняють дію звичайних законів.

Види законів за суб’єктами правотворчості:

· ухвалені громадянським суспільством (народом) у результаті референдуму;