Сторінка
6

Форми (джерела) права

В цілому, договори базуються на диспозитивних нормах права, тобто на нормах, що надають учасникам правовідносин самим домовитися про взаємні права та обов’язки.

У правовому житті є два види договорів: 1) договори-угоди; 2) нормативні договори (є джерелом права). Їх відмінні риси наступні:

· в договорі-угоді кожна зі сторін бажає свого результату, наприклад, договір купівлі-продажу – одна сторона бажає продати, друга купити певну річ; в нормативному ж договорі обидві сторони бажають одного – встановити спільну норму;

· в першому випадку мотиви обох сторін різні; в другому – один і той же мотив – свідомість потреби певної правової норми;

· договір-угода творить тільки правовідношення, нормативний договір створює об’єктивну правову норму.

І, незважаючи на те, що конкретний нормативний договір спрямований на створення правової норми, покликаної регулювати відносини обмеженого кола осіб, але зважаючи на значну кількість таких договорі, вони є важливою формою права не лише у міжнародному, а й внутрішньому державному відношенні [2, с.105-106].

1.6. Правова доктрина як форма (джерело) права та її характеристика.

Правова доктрина – це акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими для удосконалення законо-давства, усвідомлені суспільством і визнані державою як обов’язкові [19, с.310].

Ще найвидатніші римські юристи давали роз’яснення, обов’язкові в подальшому для судів. Протягом тривалого часу правова доктрина впливала на розвиток права в романо-германській правовій системі: саме зусиллями вчених французьких, німецьких, італійських університетів у ХІІІ-ХІХ століттях вироблялись основні принципи права. Правова доктрина служила безпосереднім джерелом права в англо-американській правовій системі: при вирішенні справи судді посилались на праці вчених; а також у релігійно-філософській правовій системі: іслам, індуїзм, іудаїзм мають у своїй основі правила загальнообов’язкової поведінки, почерпнуті з праць видатних юристів.

Правова доктрина не в усіх країнах є джерелом права, хоча значення наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання визнається законодавцями багатьох країн. У наші дні роль доктрини є важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій, розвитку способів і прийомів тлумачення та реалізації правових норм, якими користуються правотворчі і правозастосовчі органи.

1.7. Релігійно-правова норма як форма (джерело) права та її характеристика.

Релігійно-правова норма – це акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, яка санкціонується державою для надання їй загальнообов’язкового значення та забезпечується нею.

На певних етапах історії людства релігійне (канонічне) право відігравало значну роль, особливо у країнах, де релігія визнавалась державним інститутом. Середньовіччя дає нам немало подібних прикладів. В церковній юрисдикції перебувала значна частина сімейно-шлюбних відносин, відносин власності і навіть кримінальних правовідносин. Внаслідок підвищення ролі нецерковних судів та правотворчої діяльності держави сфера дії канонічного права звужувалась. Наприклад, „Кодекс канонічного права 1917 року”, виданий папою Бенедиктом ХV, регулював в основному внутрішньо церковні справи. Норми, що містились в цьому Кодексі, можна було розглядати тією мірою, якою вони визнавались обов’язковими тією чи іншою державою.

На даний час релігійно-правові норми є розповсюдженими лише у традиційно-релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських країнах) та у деяких країнах Африки та Латинської Америки, де ці норми тісно переплелися з правовим звичаєм, традиціями общинного побуту.

Мусульманське право значно відрізняється від всіх інших правових систем. Це одна зі сторін релігії ісламу. Суть релігії в тому, що вона: 1) встановлює догми та визначає, у що мусить вірити мусульманин; 2) вказує віруючим, що вони повинні і чого не повинні робити. Так званий „шар”, або „шаріат” („шлях прямування”), і складає те, що називають мусульманським правом. Це право вказує мусульманину, як він мусить себе поводити у відповідності з релігією.

В основі мусульманського права знаходяться чотири джерела:

1) Священна книга Коран, що складається з висловлювань Аллаха, звернених до останнього з його пророків та посланців Магомета.

2) Сунна – збірник традиційних правил, що торкаються дій та висловлювань Магомета, відтворених цілим рядом посередників.

3) Іджма – конкретизація положень Корану у викладі великих вчених-мусульманистів.

4) Кіяс – роздуми за аналогією про ті явища життя мусульман, які не охоплюються попередніми джерелами мусоль мусульманського права. Їм надається законний, загальнообов’язковий характер.

5) Не дивлячись на значну роль мусульманського права в регулюванні суспільних відносин, останнім часом в багатьох мусульманських країнах все ширше використовуються такі класичні форми права, як правовий звичай та нормативно-правовий акт [23, с.187].

1.8. Міжнародно-правовий акт як форма (джерело) права та його характеристика.

Міжнародно-правовий акт – спільний акт-документ двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов’язків у різних відносинах між ними. Це особливий вид нормативно-правового договору, що можна розглядати як самостійну форму права [19, с.311].

Як основне юридичне джерело сучасного міжнародного права міжнародно-правовий акт може мати різні форми та назви: договір, угода, пакт, конвенція, трактат, обмін нотами, заключний акт тощо.

За структурою міжнародно-правовий акт складається переважно з преамбули, основних статей та прикінцевих положень.

Класифікувати міжнародні договори можна за різними підставами:

1) За рівнем, на якому вони укладаються:

§ міждержавні;

§ міжурядові;

§ відомчі.

2) За кількістю сторін:

§ двосторонні;

§ багатосторонні.

3) За об’єктом регулювання:

§ політичні;

§ економічні;

§ зі спеціальних питань.

Крім того, розрізняють міжнародні договори, що підлягають ратифікації, та які їй не підлягають.

Ратифікація (затвердження) – акт міжнародного права, за допомогою якого держава, через свої компетентні органи, наділені повноваженнями укладати договори, виражає свою згоду взяти на себе повноваження в міжнародному плані на підставі відповідного договору.