Сторінка
1
ЗМІСТ
ВСТУП.
РОЗДІЛ І. Поняття і види форм (джерел) права
1.1. Форма (джерело) права як науково-правова категорія.
1.2. Правовий звичай як форма (джерело) права та його характеристика.
1.3. Нормативно-правовий акт як форма (джерело) права та його характеристика.
1.4. Правовий прецедент як форма (джерело) права та його характеристика.
1.5. Нормативно-правовий договір як форма (джерело) права та його характеристика.
1.6. Правова доктрина як форма (джерело) права та її характеристика.
1.7. Релігійно-правова норма як форма (джерело) права та її характеристика.
1.8. Міжнародно-правовий акт як форма (джерело) права та його характеристика.
РОЗДІЛ ІІ. Закони та підзаконні акти: юридична природа та види.
2.1. Класифікація нормативно-правових актів.
2.2. Поняття, види та юридична природа законів.
2.3. Конституція як основний закон держави і громадянського суспільства.
2.4. Підзаконні нормативно-правові акти: поняття, види.
2.5. Співвідношення закону та підзаконного нормативного акту: формула підзаконності.
РОЗДІЛ ІІІ. Межі і сфери дії нормативних актів України.
3.1. Загальнотеоретичний аналіз поняття меж та сфер дії.
3.2. Дія нормативно-правового акта в часі.
3.3. Дія нормативно-правового акта в просторі.
3.4. Дія нормативно-правового акта за колом осіб.
ВИСНОВКИ.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.
ВСТУП
Традиційним при вивченні права є розгляд питання про джерела права. В літературі звертається увага на багатозначність і нечіткість цього поняття, а також численність джерел права. Однак у радянській правовій системі джерелом права здебільшого визнавалися нормативно-правові акти. Не змінилися погляди правників з цього приводу і зараз.
Отож, у багатьох випадках джерела права ототожнюються з його формами. Так, В.Шаповал зазначає, що формами існування будь-якої галузі національного права є нормативно-правові акти, що належать до формальних джерел права [24, с.5]. Ту саму ідею висувають і автори підручників з теорії держави і права, які визнають юридичні джерела (форми) або соціально-соціальні джерела офіційно-документальними формами вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і надають їм юридичне, загальнообов’язкове значення.
До загальносоціальних джерел відносять економічні, соціальні, політичні, морально-культурні та інші фактори, що породжують або обֹєктивно обумовлюють виникнення правових норм. В російській літературі зустрічається ще більша градація. Тут зустрічаються матеріальні, ідеальні та юридичні джерела права.
Матеріальні – ґрунтуються на системі об’єктивних потреб суспільного розвитку, своєрідності даного способу виробництва, базисних відносинах. Але суспільні потреби мають бути осмислені та скориговані законодавцем у відповідності до рівня його правосвідомості та політичної орієнтації. На його позицію можуть впливати особливості міжнародної та внутрішньополітичної обстановки, деякі інші фактори. Всі ці обставини у своїй сукупності і становлять ідеальне джерело права.
Результат ідеологічного осмислення потреб суспільного розвитку шляхом ряду правотворчих процедур отримує своє вираження в юридичних актах, які є юридичним джерелом права. В цьому випадку юридичне джерело права та форма права співпадають за змістом [20, с.375].
Але в деяких видання поняття „джерела права” і „форми права” не ототожнюються. Вони, за твердженням авторів, тісно взаємоповֹязані, але не збігаються. Якщо „форми права” показують, як зміст права організовано і виражено ззовні, то „джерела права” – це витоки формування права, система факторів, що визначають його зміст і форми вираження [20, с.375].
За давнішою традицією в романо-германській правовій системі основним джерелом права визнавалось писане право – нормативні акти. В дореволюційній Росії переважала думка, що саме ці форми обֹєктивування юридичних норм, які слугували визнанням їх обов’язковості, звуться джерелами права. Але навіть в ті часи такий підхід викликав заперечення.
Л.Петражицький щодо розбіжностей у питанні джерела права вважав, що вони існують і через нез´ясованість питання про те, що таке право [15, с.616]. На думку Гайворонського, коли і в Конституції України проголошене верховенство права, а не закону, то не залишається підстав для їх ототожнення [4, с.60]. Принцип верховенства права має сенс лише тоді, коли право розуміється не як сукупність норм, встановлених державою, а як сукупність правил належного, правил поведінки, корпусу правил, які легітимовані суспільством, базуються на історично досягнутому рівні соціальної етики. Відповідно до цього право має верховенство над законом, як таке, що базується на природних правах людини, які є невід´ємними; закон при цьому є зовнішньою формою права, яка покликана відповідати праву як його змісту.
Але майже всім сучасним авторам у цьому напрямі бракує послідовності. Навіть автори, що розуміють право не просто як сукупність норм, встановлених державою, допускаються помилок: А.Заєць, конкретизуючи принцип вищості, верховенства права ,стверджує, що він включає в себе і принцип верховенства Конституції і законів[7, с.4]. Тим часом принцип верховенства права характеризує первинність права перед державою, що не можна плутати з верховенством його „формальних джерел”(конституції, закону) перед іншими нормами права [4, с.61].
Щодо положень юридичної думки попередніх часів, то вони:
§ лишаються й нині слушними і зберігають значні евристичні потенції;
§ спростовані суспільною практикою як такі, що вже первісно були помилковими;
§ були правильними за певних історичних умов, але внаслідок зміни останніх втратили свою обґрунтованість.
Завантажити реферат