Сторінка
1

Шляхи формування правової держави в Україні

П Л А Н

Вступ

1. Ідея правової держави, як загальнолюдська цінність та її розвиток.

2. Основні ознаки правової держави.

3. Підходи до правової держави в українській вітчизняній науці.

4. Проблеми історії і практики формування правової держави в Україні.

Висновки

Література

Держава - організація політичної влади в суспільстві, яка виражає інтереси і волю пануючого в ньому частини населення (зокрема, певного класу), здійснює управління суспільними процесами за допомогою загальообов‘язкових норм (правил) поведінки і механізму їхнього впровадження в життя.

Магістральним шляхом розвитку держави в сучасних умовах є її трансформація в соціально-демократичну правову державу, яка відображає волю переважної більшості населення і стоїть на сторожі прав людини.

Правова держава - це держава підпорядкована праву, в якій дії її органів влади і службових осіб здійснюються на засадах конституційності й законності, а також підконтрольні незалежним судам.

Термін «правова держава» було введено до наукового обігу в Німеччині у XIX ст. (Моль, і832), але саме поняття виникло набагато раніше. Окремі ідеї правової держави (наприклад, обмеження державної влади законом) є уже в працях Платона й Арістотеля. Однак у своїх базових компонентах це поняття - продукт могутньої течії політичної думки Заходу XVII-XVIII ст. Нове коло вирішення проблем конституціоналізму (Гоббс, Локк, Руссо, Монтеск‘є, Джефферсон, інші «фундатори» США).

Якісно змінилося розуміння держави у XX ст. У первісному значенні нормативний сенс цього поняття протистояв тогочасній поліцейській державі, в якій домінувала майже необмежена дискреційна влада апарату і чиновництва (вони могли перекласти на плечі громадян будь-що, якщо тільки воно було корисним для держави).

Головна ідея поліцейської держави - «ціль виправдує засоби».

На противагу цьому правова держава у своїх відносинах з підданими сама мала підпорядкуватися режиму права, а отже, і тим його нормам, які гарантують особистий статус громадян, їхні права і свободи. Втілення у практику країн Заходу цієї концепції забезпечило надійну підпорядкованість діяльності апарату державного управління законові, обмежило «всевладдя» чиновництва у його стосунках з громадянами і поставило ці стосунки під контроль судової влади. Внаслідок цього у суспільній думці склалося досить обмежене уявлення, що держава несе відповідальність лише за зовнішню безпеку громадян, не піклуючись про їхній добробут. Усіх громадян почали розглядати як однаково юридично вільних з формально рівними правами і обов‘язками перед державою. Держава не визнавала жодних привілеїв, жодної власної благодійності щодо своїх громадян.

Новий етап у розвитку правової держави починається після першої світової війни, коли дедалі більшого визнання набуває необхідність втручання держави в соціально-економічну сферу життя суспільства з метою забезпечення певних життєвих стандартів і прямої державної опіки щодо тих категорій громадян, які реально потребують соціального захисту.

Старе поняття набуло якісно нового змісту і було конституційно закріплено у державах Заходу \ФРН, Франція, Італія та ін.\ "як соціально правова держава". У цьому своєму поняття правова держава охопило і ті права людини, реалізація яких неможлива без активного втручання збоку держави /право на працю, на освіту, соціальне забезпечення та інші так звані позитивні права громадян.

На відміну від традиційних громадянських і політичних прав, де завжди виявлялася особиста незаінтересованість громадян в «опіці» з боку держави, в реалізації своїх позитивних основних прав громадянин потрапив у пряму залежність від держави, він заінтересований у державному втручанні.

Все це якісно обновило сенс концепції правової держави . Однак і на першому , і на другому етапі своєї більш як 200- річної еволюції питання правового обмеження державної влади вирішувалося головним чином у рамках принципу законності. Це породжувало значні теоретичні й практичні труднощі. Якщо дії представників державної адміністрації в стосунках з громадянами реально могли бути обмежені певним законом і це не викликало сумнівів, то як обмежити

самого законодавця? І чи може він бути юридичне обмеженим?

Відповідаючи на це запитання німецькі юристи / Єллінек, Ієрінг, Лабанд та -ін.\ ще в 19 ст. розробили теорію "самообмеження держави". Її провідна ідея -юридичні обмеження держави у відносинах з громадянами можливі не інакше як в законі й за згодою самої держави.

Таке становище, однак, не є логічним, так само воно не є достатнім з точки зору прав людини, адже громадянин і держава з юридичної точки зору поставлені у нерівні умови, особливо для громавдянина.

Якісний прорив у вирішенні цієї проблеми стався після другої світової війни . Згідно з теорією '' конституційної держави" /Макіавеллі, 1947,КорвІн,1955, СарторІ,1956\ повноваження установчі /конституційні/ І повноваження законодавчі /легіслативні/ в державі мають бути юридичне та інституціонально розмежовані. Установчі повноваження юридичне є необмеженими і здійснюються самим народом у формі установчої влади \конвенту, установчих зборів, конституційної асамблеї тощо \. Саме ця влада приймає Конституцію і формує "верховне право '' в державі, в свою чергу "верховне право" є юридичним підґрунтям для вирішення будь-яких питань організації і діяльності державної влади / законодавчої, виконавчої, судової /. Ці проблеми для них -проблема дотримання чинного права.

Установча влада прийняттям Конституції встановлює для державної влади в ЇЇ стосунках з громадянином відповідні юридичні обмеження структурного і функціонального характеру. Ці обмеження не потребують попередньої згоди державної влади.