Сторінка
7

Форми (джерела) права

Держава має право відмовитися від ратифікації договору, не підпадаючи під дію вимог, що випливають із міжнародних зобов’язань. Але відмова ратифікувати конвенцію, особливо двосторонню – скоріше виняток, ніж правило.

Договори, що підлягають ратифікації, набирають силу в порядку, передбаченому для законів України, тобто через 10 днів із дня їх офіційного обнародування, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

Не підлягають ратифікації договори, приєднання до яких або прийняття (укладення) яких проводиться:

· від імені України (міждержавний договір) – набувають чинності у порядку, передбаченому для указів Президента України, якщо інше не передбачено самими актами;

· від імені Уряду України (міжурядовий договір) – набирають чинності у порядку, передбаченому для постанов Кабінету Міністрів України, тобто з моменту їх прийняття, якщо пізніший строк не передбачений у цих актах;

· від імені міністерств чи інших центральних органів виконавчої влади України (відомчий договір) – набирають чинності з моменту їх підписання або з моменту затвердження міністерствами (відомствами), від імені яких були підписані договори.

Вимоги до міжнародних договорів, що підлягають ратифікації:

1. Обов’язковість їх якнайшвидшої ратифікації, яка здатна надати їм внутрішньодержавної сили.

2. Суб’єктом ратифікації міжнародних договорів може бути законотворчий орган.

3. Порядок ратифікації міжнародних договорів є таким самим, що й порядок ухвалення нормативно-правових актів.

4. Строки ратифікації та порядок вступу в дію нормативних міжнародних договорів – такі самі, що й для нормативно-правових актів.

Згідно ст. 85 Конституції України в Україні лише Верховна Рада наділена правом давати згоду на ратифікацію міжнародних догорів України. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Єдина система реєстрації та обліку міжнародних договорів України перебуває у віданні Міністерства закордонних справ України. Це ж міністерство здійснює реєстрацію міжнародних договорів України в Секретаріаті ООН та відповідних органах інших міжнародних організацій.

Міжнародні договори, що потребують ратифікації, та міжнародні договори, що не потребують ратифікації, приєднання до яких або ухвалення яких провадиться від імені України, публікуються у „Відомостях Верховної Ради України”, газеті „Голос України”, „Зібранні чинних міжнародних договорів України”.

Міжнародні договори, що не потребують ратифікації, приєднання до яких або ухвалення яких проводиться від імені Уряду України, публікуються в „Офіційному віснику України”, газеті „Урядовий кур’єр”.

Договори, укладені від імені міністерств або інших центральних органів державної виконавчої влади України, публікуються в „Зібранні чинних міжнародних договорів України”.

Отже, міжнародно-правовий акт набуває все більшого значення у розвитку кожної окремої держави, будучи при цьому найбільш могутнім і головним фактором розвитку міжнародних відносин [19, с.343-345].

РОЗДІЛ ІІ

2.1. Класифікація нормативно-правових актів.

Відповідно до критеріїв поділу нормативно-правових актів їх можна класифікувати наступним чином:

1) За юридичною чинністю (силою):

· закони;

· підзаконні нормативні акти.

Юридична чинність нормативно-правового акта визначається Конституцією та Законом про нормативні акти. Це його специфічна властивість мати точно позначене місце в ієрархії нормативно-правових актів і залежати формальною обов’язковістю від того, який орган видав акт, тобто хто є суб’єктом нормотворчості.

2) За сферою дії:

· загальні;

· спеціальні;

· локальні.

3) За характером волевиявлення:

· акти встановлення норм права;

· акти заміни норм права;

· акти скасування норм права.

4) За галузями законодавства:

· цивільні;

· кримінальні;

· адміністративні;

· кримінально-процесуальні;

· адміністративно-процесуальні та ін.

5) За суб’єктами правотворчості в Україні:

· Верховна Рада України – закони і постанови;

· Верховна Рада Автономної Республіки Крим – постанови (з питань, що носять нормативно-правовий характер) та рішення (з питань організаційно-розпорядчого характеру);

· Президент України – укази і розпорядження;

· Кабінет Міністрів України – постанови і розпорядження;

· керівники міністерств і відомств – нормативні накази, інструкції, розпорядження, положення, вказівки міністра;

· Рада Міністрів Автономної Республіки Крим – постанови, рішення і розпорядження;

· голови місцевих (обласних і районних)державних адміністрацій – розпорядження;

· місцеві ради народних депутатів, їх виконавчі комітети – рішення і нормативні постанови; керівники їхніх управлінь і відділень – нормативні накази;

· адміністрація підприємств, установ, організацій – нормативні накази, статути, положення та інструкції.

Найактуальнішими для правового поля України є загальний поділ за юридичною чинністю на закони та підзаконні нормативні акти і поділ за суб’єктами правотворчості, де більш ґрунтовно класифіковано саме підзаконні нормативно-правові акти [19, с.315-316].

2.2. Поняття, види та юридична природа законів.

У юридичній літературі зустрічаються різні визначення закону. На мою думку, найвдалішим є наступне.

Закон – це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом, який визначає відправні засади правового регулювання суспільних відносин [6, с.299].

Характеристика закону як правового документа вищої юридичної чинності означає таке:

Ø Закон є незаперечним, тобто ніякий інший орган, крім законодавчого, не може його скасувати або змінити.

Ø Усі інші нормативні акти (державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій) перебувають „під” законом, є підзаконними; вони ґрунтуються на законах і не суперечать їм.