Сторінка
9

Економічне і соціально-політичне становище Німеччини у міжвоєнний період

Економічна криза 1929-1932 рр. круто змінила і політичну ситуацію в Німеччині. Падіння виробництва, безробіття (7,5 млн.) призвели до великих матеріальних труднощів. Дрібні власники втратили свої прибутки, потрапили в боргову залежність.

Репараційна система і відсутність колоній поглиблювали економічну кризу та її наслідки в Німеччині.

Соціал-демократи уже не задовольняли крупну буржуазію. Політична влада передається центристам (Г. Брюннінг), а потім і консерваторам (фон Папен).

Невдоволення органами державної влади, яка не захищала середній клас від ударів економічної кризи, швидко переросло в невдоволення соціал-демократами, які були при владі в післявоєнні роки.

НСРП, навпаки, виступала в ролі борця за національне визволення Німеччини “з-під гніту єврейсько-марксистсько-капіталістичної олігархії”. Вдячні німці без особливих застережень все більше і більше віддавали свої голоси НСРП.

Прихід до влади фашистів був забезпечений комплексним підходом до цієї проблеми, а саме “в результаті підтримки дрібнобуржуазних екстремістських мас та підтримки екстремістської верхівки німецького суспільства. “Надзвичайщина” внаслідок декретів президента (на 1932 р. – 66 надзвичайних указів) з 1930 р. стала основним важелем управління країною. Це був шлях до обмеження парламентської демократії”.

Робітничий рух, із-за протилежності стратегії СДПН і КПН, був розколотий. СДПН за основу своєї стратегії взяла парламентську боротьбу (фашисти проти парламенту), КПН за основу своєї стратегії взяла курс на соціалістичну революцію, тобто ліквідацію Веймарської республіки. До речі, і СДПН і КПН займали антифашистську позицію. Звідси і були протилежними тактики: СДПН виступала за підтримку буржуазних урядів, як “меншого зла порівняно з фашизмом. КПН виступала за встановлення диктатури пролетаріату. Це був нереальний політичний курс боротьби проти фашистської загрози. До того ж соціал-демократію вони розглядали як “ліве крило фашизму”, як “соціал-фашизм”.

Завершуючи розгляд економічного і соціально-політичного становища Німеччини в 1920-1939 рр., давайте поставимо ще одне питання і спробуємо на нього відповісти: чи був опір фашизму і які заходи здійснював уряд Гітлера, щоб його подолати? У листопаді 1933 р. Гітлер провів перший плебісцит з питання про довіру уряду. 4,5 млн. чол. відповіли негативно. У серпні 1934 р. був проведений другий плебісцит з питання об’єднання двох посад канцлера і президента – 7 млн. чол. дали негативну відповідь. З 1935-1937 рр. практично припинився опір фашизму з боку робітничого класу.

Чому? Робітники були позбавлені своїх політичних партій, профспілок, фабзавкомів. Усі ці завоювання революції 1918-1919 рр. уже були втрачені. У країні була введена карткова система у вигляді “постійних списків споживачів”. У травні 1934 р. був прийнятий закон, який затрудняв перехід робітника з одного підприємства на інше. У 1935 р. в Німеччині була введена єдина трудова книжка і загальна трудова повинність як форма позаекономічного примусу. Примус з боку фашистів до робітничого класу ставав основним методом.

Однак мали місце і заходи соціального заохочення для робітників. Додамо, що об’єктивна реальність по завершенню економічної кризи змінювалась на користь робітників: зменшувалось число безробітних. У 1939 р. їх залишалось всього 120 тис. Зарплата також зростала за рахунок залучення у виробництво жінок і оплати позаурочних годин. Створювалась система захисту робітників від звільнення з роботи. Благодійні кампанії мали засвідчити турботу держави про робітника. Гроші на ці цілі збирали як з робітників, так і з підприємців. Кошти витрачались на допомогу безробітним, для організації спортивних, туристичних походів, розвитку любительських театрів і т. д. Це спонукало робітників миритися з іншими неподобствами від фашистського уряду, спочатку вести себе пасивно, обережно, а з часом в своїй більшості перейти до активної підтримки фашистського режиму. Цим пояснюється достатньо міцна соціальна стабільність фашистського режиму і слабкість внутрішнього опору фашизму. За таких умов самі німці не могли ліквідувати фашистський режим.

Література:

1. Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.

2. Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.

3. Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464 с.

4. Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.

5. Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.

6. Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981. Т.1-2.

7. Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.

8. Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.

9. История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.

10. История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М., 1987. Т.1-2.

11. Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.

12. Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.

13. Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.

14. Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987. 711с.

15. Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.

16. Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.

17. Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения XX в. –М., 1991. 391с.

18. Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М., 1991. 391с.

19. Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика 391с.

20. Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми войнами –М., 1984. 296с.