Сторінка
1

Здобуття незалежності країнами Тропічної та Південної Африки

1. Деколонізація Тропічної й Південної Африки.

На час закінчення Другої світової війни в Тропічній та Південній Африці було лише три незалежні держави: Ефіопія, Ліберія та Південно-Африканський Союз. У центральній та західній частині Африки розташовувалися французькі, британські, бельгійські та іспанські колонії. Першою серед європейських країн вирішила відмовитися від своїх африканських колоніальних володінь Франція. Бідні природними ресурсами французькі колонії південніше Сахари не становили для метрополії великої цінності, тому Париж добровільно погодився надати їм незалежність. За прийнятою Францією в жовтні 1946 р. конституцією всі колишні колонії "чорної Африки" отримали статус заморських територій. Мешканці африканських володінь дістали французьке громадянство і право обирати депутатів до парламенту метрополії. Але, незважаючи на лібералізацію колоніального режиму, в багатьох французьких володіннях відбулися національно-визвольні виступи. У 1947 р. почалося повстання мальгашів на Мадагаскарі, яке з великими труднощами вдалося придушити лише регулярній французькій армії.

Процес остаточної ліквідації французької колоніальної системи в регіоні розпочався у 1958 р., коли на місці Французьких Екваторіальної й Західної Африк було створено 11 автономних напівдержавних утворень, що увійшли до складу Французького Союзу. Кожна з країн-членів співдружності отримала широкі повноваження у сфері внутрішньої політики, залишивши у віданні Парижа питання оборони, зовнішньої політики, контролю над фінансовою сферою та видобутком стратегічної сировини. Серед колишніх французьких колоній лише Гвінея (246 тис. кв. км, населення – 7,5 млн. чол. на 2000 р.), згідно з результатами проведеного там референдуму, 28 жовтня 1958 р. отримала повну незалежність.

Унаслідок міждержавних переговорів у 1960 р. Франція надала повну незалежність решті своїх колишніх африканських володінь: Мавританії, Малі, Чаду, Нігеру, Сенегалу, Берегу Слонової Кістки (з 1986 р. - Кот-д'Івуар), Верхній Вольті (з 1984 р. - Буркіна-Фасо), Дагомеї (з 1975 р. - Бенін), Центральноафриканській Республіці, Габону та Конго (Браззавіль). Тоді ж незалежність отримали Мадагаскар і Того а також французький Східний Камерун. У 70-х рр. самостійними стали останні французькі колонії: Коморські острови в 1975 р. і Джібуті в 1977 р. Франція зберегла на території частини своїх колишніх колоній військові бази й у наступні роки неодноразово брала участь у вирішенні етнічних та міжнародних конфліктів на континенті.

Дещо складніше деколонізаційні процеси проходили в британських колоніях Тропічної Африки. Лондон дотримувався чіткої схеми поступової передачі влади в колоніях спочатку органам автономного самоуправління, а згодом і повністю незалежним національним урядам. Першою серед британських колоній 6 березня 1957 р. незалежність отримав Золотий Берег, що, об'єднавшись у тому ж році з контрольованим адміністрацією ООН Британським Того, проголосив незалежність як Республіка Гана (238,5 млн. кв. км, населення – 19,5 млн. чол. на 2000 р.). Керівником країни став відомий діяч визвольного руху, колишній політв'язень, католицький учитель Кваме Нкрума. Очолювана ним Народна партія конвенту проголосила курс на ліквідацію наслідків колоніалізму, усунення віджилих напівфеодальних відносин, модернізацію економіки країни шляхом переважного розвитку державного сектору. Але більшість гігантських індустріальних проектів, якими захоплювався К.Нкрума, виявилися збитковими, а в першій половині 60-х рр. у Гані загострилася фінансово-економічна криза, спричинена зниженням світових цін на какао-боби. В умовах наростаючої соціальної напруги 24 лютого 1966 р. К.Нкрума був усунений від влади військовими.

У багатій природними ресурсами Нігерії (924 тис. кв. км, населення – 123 млн. чол. на 2000 р.), яку Лондон уважав найціннішою серед своїх африканських володінь, англійці поводилися винятково обережно. У 1954 р. у країні запроваджено часткове самоуправління на федеративній основі, а 1 жовтня 1960 р. уся повнота влади мирним шляхом була передана представникам місцевого населення. Нігерія залишилася членом Британської Співдружності, її першим президентом став Нанді Азіківе. Упродовж 1963-1966 рр. незалежність отримали: Сьєрра-Леоне, Уганда, Гамбія, Танганьїка та Занзібар, Замбія і Ботсвана. Після кривавого етнічного конфлікту між арабською меншиною та чорною більшістю Танганьїка та Занзібар об'єдналися у вересні 1964 р. в республіку Танзанія.

Єдиною країною серед британських колоній, в якій активно діяв збройний незалежницький рух, була Кенія (583 тис. кв. км, населення – 30 млн. чол. на 2000 р.). У 1947 р. колишній службовець колоніальної адміністрації Джомо Кеніата заснував там "Спілку африканської Кенії", що оголосила своєю метою здобуття повної незалежності. Поряд із національно-визвольними гаслами, Дж.Кеніата проголошував ідеї боротьби з проникненням до Африки християнських впливів, а стрижнем його соціальної програми був заклик повернути африканцям найкращі землі країни, що знаходилися в руках білих, арабів та індійців. У тісному порозумінні зі "Спілкою африканської Кенії'' діяла таємна організація племені кікую під назвою "мау-мау". Після того, як у жовтні 1952 р. англійці спробували заарештувати лідерів спілки та руху "мау-мау", в Кенії почалося національне повстання. Бойові дії проти партизанів та підпільників з різною інтенсивністю тривали до 1959 р., лише перекинувши до цієї колонії значні військові сили, Британія змогла придушити збройні виступи. На той час кількість жертв партизанської війни сягнула 10 тис. осіб.

Зважаючи на безперспективність дальшої збройної боротьби, частина місцевих лідерів націоналістичного руху пішла на переговори з Лондоном. У ході тривалих консультацій було досягнуто угоди про мирну передачу влади місцевому населенню й створено нову незалежницьку партію "Національна спілка африканців Кенії" (КАНУ), що здобула перемогу на парламентських виборах 1961 р. Після того, як на наступних виборах у травні 1963 р. КАНУ підтримало 75% виборців, 12 грудня Кенія проголосила незалежність. Дж.Кеніата став її першим прем'єр-міністром, а згодом і президентом (до смерті у 1978 р.).

Трагічно розвивалися події в колишній бельгійській колонії Конго (Леопольдвіль). Влада місцевим представникам там була передана 30 червня 1960 р., заледве після піврічного перехідного періоду. Надзвичайно строката в етнічному плані країна виявилася цілковито неготовою до самостійного державного існування. Президент країни Жозеф Касавубу не користувався авторитетом серед більшості населення, яке з підозрінням ставилося до його прозахідних симпатій. Реальні важелі влади потрапили до рук прем'єр-міністра Патріса Лумумби, який, спираючись на племена баконго та батателе, дотримувався виразно прорадянської орієнтації. Уже після кількох тижнів правління уряд П.Лумумби зіткнувся із серйозними проблемами. У країні бракувало національних кадрів, політичні партії га угрупування ворогували між собою, почалися сутички на етнічному фунті. Після того, як 5 липня 1960 р. з ультранаціоналістичними гаслами повстали солдати столичного гарнізону, з Конго почали масово виїжджати європейці.