Сторінка
5

Здобуття незалежності країнами Тропічної та Південної Африки

Провівши серед білого населення референдум, уряд Генріха Вервурда оголосив у березні 1961 р. про вихід ПАС зі складу Британської Співдружності, а 31 травня 1961 р. проголосив повну незалежність країни під назвою — Південно-Африканської Республіки (1,22 млн. кв. км, населення – 43,5 млн. чол. на 2000 р.). Після придушення спалаху антиурядових виступів у середині 60-х рр. у ПАР почався період відносного спокою. Головні лідери опозиції змушені були емігрувати, а поліція та спеціальні служби ефективно нейтралізували спроби насильницького опору урядовій політиці апартеїду. Для того, щоб "випустити пару" національного руху, уряд ПАР удався до політики розширення автономії бантустанів, яка, втім, не змінювала загальної політичної системи країни. Унаслідок такої політики в 1974 р. в ПАР виникла організація поміркованої опозиції "Інката", керівником якої став харизматичний зулуський лідер Мангосуту Бутелезі. "Інката" оголосила про намір лояльно ставитися до існуючого уряду та діяти легальними методами. Така позиція одразу ж викликала рішучий супротив з боку лідерів АНК, що швидко призвело до кривавих зіткнень між конкуруючими партіями в боротьбі за право представляти інтереси чорної більшості країни організаціями.

Зовнішньополітичне затишшя закінчилося після проголошення біля кордонів ПАР нових незалежних держав — Анголи, Мозамбіку та Зімбабве. АНК одразу ж створила на їхній території вишкільні табори та військові бази. Поява "тилу" дозволила лідерам АНК суттєво зміцнити свою бойову організацію - "Умконто ве сізве" ("Спис народу"), що займалася саботажем на транспорті й промислових об'єктах та індивідуальним терором. Реагуючи на посилення урядових репресій проти чорношкірої більшості, ООН наклала міжнародне ембарго на торгівлю з ПАР. Намагаючись поєднувати жорстоку боротьбу спецслужб та загонів цивільної самооборони білих із політикою поступок, уряд ПАР до 1981 р. оголосив про надання незалежності чотирьом бантустанам на своїй території: Транскею, Сіскею, Бопутатсвану та Венді. Жодна із країн світу не визнали цих маріонеткових напівдержавних утворень.

У зовнішній політиці ПАР здійснювала політику жорсткої конфронтації із сусідніми країнами, на території яких розташовувалися бази АНК. Поряд із економічними санкціями, Преторія періодично вдавалася до обмежених військових акцій, висилаючи в Анголу та Мозамбік підрозділи своїх командос. Намагаючись прорвати зовнішньополітичну блокаду, уряд ПАР спробував нав'язати співпрацю з некомуністичними режимами в Заїрі та Малаві.

Усвідомлюючи безперспективність спроб постійно утримувати владу винятково насильницькими методами, починаючи з 1982 р. уряд білої меншості вдався до наступних кроків, що мали нормалізувати ситуацію в країні. Упродовж 1982-1986 рр. було ліквідовано практику "малого апартеїду", який полягав у системі побутових обмежень і викликав особливий супротив чорношкірої більшості. Тоді ж було легалізовано низку громадських організацій, які декларували лояльне ставлення до існуючого режиму, дозволено спільне членство білих і чорношкірих у політичних організаціях, а також скасовано заборону шлюбу та статевих контактів між представниками різних рас. Однак, у силі залишилася заборона, яка передбачала окреме проживання білого та кольорового населення.

У 1983 р. на референдум було винесено пропозицію створення окремих палат парламенту для кольорових та азіатів. Хоча 66% учасників референдуму проголосували за цю пропозицію, вибори до нового парламенту, що відбулися в 1984 р., бойкотувало майже 80% кольорового населення ПАР. Незадоволені половинчатістю запропонованого розв'язання проблеми расової дискримінації, лідери АНК розпочали у вересні 1984 р. акції громадської непокори, що переросли в масові безпорядки та вуличні зіткнення. Не справляючись із хвилею насильства, уряд увів у країні в червні 1985 р. надзвичайний стан. Виступи чорношкірої більшості сер. 80-х рр. відзначалися надзвичайною брутальністю та жорстокістю, У багатьох районах справжні вуличні бої відбувалися між прихильниками АНК та "Інкати". Популярним способом страти політичних противників стало практиковане обома сторонами конфлікту спалення людей живцем усередині залитих бензином автопокришок, що одягалися на тіло жертви.

Масові безпорядки 1984-1986 рр. суттєво вплинули на рівень економічного розвитку ПАР, унаслідок припинення співпраці з ПАР банків Британії та США було підірвано довіру інвесторів і почався відтік капіталу. Лише на початку 1987 р. урядові вдалося стабілізувати ситуацію та спинити економічне падіння. Реакцією на масові безпорядки став ріст популярності серед білого населення крайніх правих. У 1988 р. на виборах до парламенту перемогла Консервативна партія, що виступала за більш жорстоке поводження з чорношкірими, але її лідер Фредерік де Клерк, якого вважали прихильником "сильної руки", не виправдав покладеного на нього ультраконсерваторами довір'я, продовживши згортання політики апартеїду. У 1990 р. він дозволив легалізувати АНК і випустив із в'язниці його лідера Нельсона Манделу. Через рік було скасовано останні закони, на які спиралася система апартеїду. У ході переговорів "круглого столу" Н.Манлела та Ф. де Клерк досягнули порозуміння про порядок проведення перших у ПАР загальних виборів, що відбулися 26-28 квітня 1994 р. АНК отримала на цих виборах 62%, "Інката" - 10%, а Національна партія білої меншини - 20% голосів.

9 травня 1994 р. президентом ПАР обрано Н. Манделу, причому Ф. де Клерк став його другим заступником. Після виборів ООН скасувала всі обмеження на торгівлю та співпрацю із ПАР, визнавши тим самим остаточну ліквідацію режиму расової дискримінації в цій країні. Основою діяльності уряду АНК (з 16 червня 1999 р. президентом і главою уряду став керівник АНК Табо Мбекі) є стратегія “Зростання, зайнятість, перерозподіл”), що передбачає проведення у країні масштабних соціально-економічних перетворень в інтересах африканського населення.

4. Проблеми й перспективи постколоніальної Африки.

За даними Міжнародного валютного фонду, в 1993 р. сукупний національний дохід на душу населення в країнах "чорної Африки" був нижчим, аніж у 1970 р. У кінці 80-х років сукупний валовий продукт майже 50 африканських держав (без ПАР) становив близько 150 млрд. доларів, що можна співставити з аналогічним показником однієї Бельгії. На континент приходиться 33 із 48 найбідніших держав світу, за межею бідності живуть 54 % мешканців, причому навіть у тих країнах, де спостерігається зростання ВВП, він не встигає за темпами збільшення населення.