Сторінка
4
Військові перемоги викликали ейфорію у керівництва Ефіопії, яке одразу ж після закінчення бойових дій взялося за економічні та соціальні реформи. Було націоналізовано промисловість, а в сільській місцевості проведено поголовну колективізацію. Неефективне господарювання, яке збіглося в часі з надзвичайною засухою, призвело в 1984-1985 рр. до страшного голоду, в результаті якого померло понад мільйон осіб, у 1988 р. відновився активний партизанський рух в Еритреї та Тигре. Ситуація уряду стала безнадійною після виведення з країни в 1989 р. кубинських військ та припинення радянської військової допомоги. На півдні Ефіопії проти центрального уряду повстав народ оромо. На. кінець 1989 р. урядові війська контролювали лише центральну частину Ефіопії. Унаслідок досягнутих на переговорах у Лондоні домовленостей полковник М.X.Маріам 21 травня 1991 р. зрікся влади і виїхав у Зімбабве, а Аддис-Абебу зайняли підрозділи тигре. Тимчасовим лідером Ефіопії (1127 тис. кв. км, населення – 64 млн. чол.) став лідер Революційно-демократичного фронту ефіопських народів Мелес Зенауі (з серпня 1995 р. – прем’єр-міністр Федеративної Демократичної Республіки Ефіопія). 24 травня 1993 р. Еритрея (121 тис. кв. км, населення – 4 млн. чол. на 2000 р.) проголосила незалежність.
Найбільшим етнічним конфліктом постколоніальної Африки стала громадянська війна в одній із найбагатших та найбільш населених країн континенту Нігерії. Після мирного здобуття 1 жовтня 1960 р. нею незалежності у країні почався період політичної нестабільності. У Нігерії, де проживало майже 200 різних народів, етнічні проблеми наклалися на релігійні та соціальні. Серед найбільших народів країни три – фульбе, йоруба та хауса - сповідують мусульманство, а представники четвертого - ібо - є в основному християнами-католиками. Упродовж 1962-1966 рр. у Нігерії відбулося три військові перевороти, економіка країни майже повністю розвалилася, почався політичний хаос. Голова уряду Нігерії начальник штабу армії підполковник Якубу Говон лише номінально зберігав контроль над територією країни, яка все більше перетворювалася в конгломерат заселених різними етнічними групами територій.
У відповідь на переслідування ібо з боку етнічних груп фульбе, йоруба та хауса, підполковник Одумегву Оджукву оголосив 30 травня 1967 р. незалежність заселених цим народом південно-східних територій країни. Проголошена держава отримала назву Біафра і навіть була визнана Танзанією, Габоном, Кот-д'Івуаром, Замбією та Гаїті. У свою чергу, нігерійський уряд підтримували СРСР, США та Велика Британія. Запросивши військових найманців з цілого світу й таємно купуючи зброю у Франції та Португалії, незалежна Біафра оборонялася до січня 1970 р. Просування нігерійських федеральних урядових військ углиб Біафри супроводжувалося геноцидом народу ібо, загальні втрати якого оцінюються в понад мільйон жертв. Але після перемоги глава Нігерії Я.Говон зробив усе від нього залежне, щоб уникнути етнічної помсти і якнайшвидше залікувати завдані війною рани.
Іншим трагічним моментом в історії сучасної Африки став етнічний конфлікт між тутсі-скотарями та хуту-землеробами в Руанді (26,3 тис. кв. км, населення - 7,2 млн. чол. на 2000 р.), коріння котрого сягало доколоніальних часів. Локальні етнічні зіткнення, що відбувалися в 1954 і 1959 рр., набули особливої сили після проголошення 1962 р. незалежності колишніх бельгійських колоній Руанди та Бурунді (27,8 тис. кв. км, населення – 6 млн. чол. на 2000 р.). У цих країнах протягом 12-ти років тривали етнічні чистки, під час яких хуту вигнали з Руанди значну частину тутсі й організували масове знищення представників цієї народності. Внаслідок такого геноциду й опору тутсі лише протягом 1993 – червня 1994 рр. загинуло більше 1,5 млн. чол.
У відповідь на звірства міліції хуту в Руанді, тутсі-емігранти, спираючись на підтримку Уганди, влітку 1994 р. розгромили армію хуту і захопили владу в цій країні, а через 2 роки формування тутсі вчинили державний переворот у Бурунді. Біля 2 млн. руандійських і бурундійських хуту втекли до східно заїрської провінції Ківу, де зберегли свою організацію й армію, створивши державу в державі. Користуючись підтримкою місцевої влади, вони розпочали підготовку до реваншу, а в якості об’єкту для помсти обрали місцевих тутсі. Щоб себе захистити, останні організували власні збройні загони і в жовтні 1996 р. підняли повстання, підтримане “Союзом демократичних сил визволення Конго” на чолі з колишнім соратником Че Гевари Лораном Кабілою.
Війська Л.Кабіли за підтримки урядів Бурунді та Руанди встановили контроль над Східним Заїром і розгорнули стрімкий наступ на столицю держави – Кіншасу. 17 травня 1997 р. вони поклали край 32-літньому авторитарному правлінню президента Мобуту, котрий знайшов притулок у Марокко й помер восени того ж року. Новий заїрський уряд отримав військово-політичну допомогу від колишніх держав “соціалістичної орієнтації” – Анголи, Зімбабве, Намібії та Республіки Конго. Л.Кабіла, який розсварився зі своїми союзниками-тутсі, проголосив курс на національну реконструкцію ДРК на основі соціально зорієнтованої ринкової економіки, а у зовнішній політиці зробив наголос на ідеях панафриканізму й континентальної солідарності. Після вбивства змовниками Л.Кабіли у березні 2001 р. ДРК очолив його син – генерал-майор Жозеф Кабіла.
3. Ліквідація апартеїду в Південно-Африканській республіці.
Упродовж 50-б0-х рр. у ПАС відбувалися процеси, цілком протилежні за своєю суттю до загальної тенденції деколонізації. У результаті виборів 1948 р. новим керівником держави став висуванець праворадикальної Національної партії Даніель Малан, який приступив до створення системи расової сегрегації, що отримала назву апартеїд (від "апартхайд", що на мові африкаанс означає "відрубність"). Парламент країни прийняв низку законів, які, зокрема, забороняли шлюб та статеві зносини між представниками різних рас, спільне проживання та спільну господарську діяльність. Для білих та чорношкірих було визначено окремий транспорт, місця публічного користування тощо.
У 1959-1963 рр. у країні створено десятки бантустанів - територій, призначених для виключного проживання чорної більшості, що мали часткову автономію. Вони становили лише 13,7% території країни, але там проживало 68% мешканців країни, для чорношкірих працівників підприємств за межами бантустанів передбачалося право тимчасово мешкати без родин у спеціально визначених тимчасових таборах. Організаційним центром руху чорношкірої більшості країни став заснований 1912 р. Африканський національний конгрес (АНК), який до кін. 50-х рр. користувався переважно мирними парламентськими методами боротьби, а його тогочасний лідер Альберт Лутулі навіть отримав у 1960 р. Нобелівську премію миру. Але, зважаючи на безуспішність мирних засобів тиску на уряд, на поч. 60-х рр. до керівництва АНК прийшла група радикалів на чолі з Нельсоном Манделою. Символічним переломним моментом в історії АНК стали події 21 березня 1960 р. в Шарпевілі, коли під час організованої поміркованим Панафриканським конгресом демонстрації поліція застрелила 69 осіб. У відповідь на ці події в ряді міст країни відбулися масові заворушення, а уряд заборонив діяльність АНК. У 1962 р. поліція заарештувала Н. Манделу, а через два роки він був засуджений до пожиттєвого ув'язнення.
Завантажити реферат